Гегемон із жагою до самознищення
На тлі палких обговорень «формули Штайнмаєра» в Україні лишився майже непоміченим нещодавній виступ колишнього міністра зовнішніх справ, а нині президента ФРН у польському Велюні.
Текст виступу Штайнмаєра доступний українською – його переклад оперативно оприлюднило видання «Збруч». Але значної уваги публікація не привернула. У цьому немає нічого дивного. Українська аудиторія не особливо цікавиться тим, що відбувається на Заході (окрім найбільш розпіарених у ЗМІ тем). Увагу певного сегменту суспільства, як було сказано, зараз привертають не актуальні заяви Штайнмаєра, а спадщина його дипломатичної діяльності. Та й сам по собі виступ у Велюні не був чимось сенсаційним. Швидше навпаки: він виражав дуже стабільні речі. Але якраз ця обставина у контексті нинішньої динаміки політичного життя у Європі робить його цікавим.
Перебуваючи у польському Велюні на офіційних заходах із нагоди роковин початку Другої світової війни, Франк-Вальтер Штайнмаєр виступив із промовою, яка була переповнена вибаченнями за «німецьке расистське безумство і жагу нищення». Німецький президент вибачався за вторгнення до Польщі, за сам факт існування націонал-соціалістичного режиму і, чи не в першу чергу, за Голокост. При цьому він просив вибачення від імені усього німецького народу. «Який німець може дивитися на Велюнь, на Варшаву чи Пальміру, на Аушвіц чи інші місця Шоа, не відчуваючи сорому?» – риторично запитав Штайнмаєр під час виступу і зазначив, що німці не хочуть цього сорому позбуватися:
«Саме німці вчиняли в Польщі злочини проти людства. Хто твердить, що це минуле і що це вже закінчилося, хто заявляє, що панування нацистського терору над Європою є лиш марґінесом історії Німеччини, той сам підписує собі вирок. Це минуле не промине. Ми маємо справу з ним. "Кожен, хто народився німцем, має щось спільне з німецькою долею (...) і німецькою провиною", – той, хто хоче послатися на німецьку історію, мусить також винести це висловлювання Томаса Манна. Минуле не промине. І наша відповідальність не промине. Ми це знаємо. Як президент Німеччини я хочу вас запевнити: ми не забудемо! Ми хочемо і будемо пам’ятати. Ми беремо на себе відповідальність, яку накладає на нас наша історія».
Просити вибачення за дійсні злочини – річ цілком доречна. Проте виступ Штайнмаєра був наповнений не так щиросердними вибаченнями та дипломатичними зворотами, як національним мазохізмом.
Риторика національного самоприниження лунала з уст президента держави, яка, по-перше, є гегемоном на Європейському континенті, по-друге – яка впродовж останніх років має непрості взаємини з Польщею.
Нагадаю, що після тріумфу «Права і справедливості» суперечки між офіційними Варшавою та Берліном точилися передусім через міграційне питання та питання оптимальної моделі розвитку ЄС (децентралізація vs рух у напрямку створення єдиної федеративної держави). Свою роль відігравало і питання Росії: у Варшаві без особливого ентузіазму реагували на «поблажливу» стосовно Кремля політику Берліну (так, зокрема, польське МЗС засудило зусилля Штайнмаєра по зняттю напруги у відносинах Росії та Заходу).
Якщо ж говорити про неофіційний та напівофіційний рівні, то Німеччина впродовж останніх років була для Польщі явно недружньою країною. Берлін перетворився на надійну опору для опозиційних польських сил ліво-ліберального спрямування. У той же час у самій Німеччині нагніталася антипольська істерія. Німецькі видання залякували своїх читачів інформацією про існування у Польщі «авторитарної» влади та зростання у цій країні консервативних і націоналістичних настроїв. Знущальні інсталяції на польську тему під час традиційних карнавалів сповна демонстрували німецьке незадоволення польським світоглядним і політичним дисидентством.
Напевно, багатьох чуйних до історичної проблематики поляків виступ Штайнмаєра приємно вразив. Але такий предмет утіхи є дуже сумнівним. За вибаченнями Штайнмаєра криються ті ж самі принципи, які впродовж останніх років змушували німців боятися польської «правизни».
Зазнавши поразки у Другій світовій війні, німці стали піддослідними кроликами для експериментів із радикальної культурно-політичної перебудови усієї Західної цивілізації. Влаштоване переможцями «перевиховання» обернулося в нав’язування німецькому суспільству культу унікальної, безпрецедентної провини. За короткий проміжок часу цей культ укорінився у німецькому ґрунті й успішно поглиблювався місцевими інтелектуалами лівого спрямування. Злочини, здійснені німцями у роки Другої світової, почали розумітися як такі, що випливають із сутнісних пластів існування німецького народу. Їхнє порівняння зі злочинами, здійсненими проти самих німців, або ж співставлення зі злочинами більшовизму сприймалися як небезпечний ревізіонізм. Німці мали з недовірою і навіть відразою ставитися до власної історії.
Загальний принцип, згідно з яким повоєнна «денацифікація» запустила процеси національного самозаперечення, спрацьовувала і в інших сферах. Погляд на минуле як щось відразливе і таке, що потребує подолання і спокутування, породжував запити на новаторство у різних царинах життя: від сімейної до церковної. Німеччину не оминула хвиля сексуальної революції. Наявна вже у творчості Вільгельма Райха концепція, згідно з якою сексуальна емансипація є способом боротьби проти фашизму/авторитаризму/консервативних інститутів, по-особливому резонувала з реаліями постнацистської Німеччини. Для того, аби уявити, який дух у повоєнні десятиліття панував серед німецьких теологів та семінаристів, достатньо почитати Йозефа Ратцінґера (попри всю стриманість його формулювань).
Цікаво, що «полівішання» Німеччини відбувалося за умов інституційно-нормативної інерції консервативного порядку денного. Наприклад, із часу заснування по сьогоднішній день на домінантне становище у політичному житті Німеччини претендує партія Християнсько-демократичний союз. Характерною рисою німецької моделі державно-церковних відносин лишається офіційна сплата вірянами податку на користь Церкви. Водночас бачити у сучасній ХДС християнсько-консервативну силу просто смішно. Стосовно церковного життя, то німецьке християнство сьогодні пожинає плоди ліберальних теологічних експериментів другої половини минуло століття, що проявляється і в продовженні відпливу вірян, і в доктринальному виродженні, причому останнє стосується не лише протестантських спільнот, але й католиків (нині Конференцію єпископату Німеччини очолює однофамілець відомого лівого теоретика – кардинал Райнгард Маркс, і хоч збіг прізвищ сам по собі ще нічого не означає, у цьому випадку він надзвичайно промовистий). Тобто згадане «полівішання» відбувалося не шляхом руйнування консервативних норм та інститутів, а через їхню деградацію – в рамках загальної стихії світоглядних змін.
Ставши на шлях національного самозаперечення, Німеччина одночасно спромоглася повернути собі становище економічного і політичного гегемона на Європейському континенті. І тепер цей гегемон не обмежується самознищенням, але й слідкує за тим, аби інші європейські країни, передусім із Центрально-Східної Європи, теж не оминули щастя приймати мігрантів, жертвувати своїм суверенітетом на користь наддержавних структур і вітати радикальні культурні трансформації.
Звісно, поляки мають достатньо підстав для нелюбові до такої сторінки в історії свого західного сусіда як націонал-соціалізм. Але сучасній Польщі загрожують аж ніяк не привиди націонал-соціалізму, а те, що постало із хворобливого «спокутування» цього явища. Як і решті європейських народів включно з самими німцями.
Ігор Загребельний
