Графиня Марія Капніст: правнучка кошового Сірка, яку не зламав ГУЛАГ
В трагічній долі якої відбилися жахіття совєтської доби.
Сьогодні день пам'яті неймовірної жінки, — Марії Капініст в трагічній долі якої відбилися жахіття совєтської доби з усіма можливими випробуваннями і тортурами, що нівечили душу і тіло, передає Diaspora.ua.
Та вона, як і Україна, не скорилася — вижила там, де це здавалося неможливим, і при цьому зберегла свою гідність та добре серце.
МАРІЯ (МАРІЕТТА) КАПНІСТ — українська акторка, яка зіграла у понад 120 художніх фільмах, створивши яскраві незабутні образи.
Але графиня з роду поета Василя Капніста і пра-правнучка легендарного кошового отамана Івана Сірка опинилася на омріяній сцені майже наприкінці свого життя — змучена, постаріла, з відбитком пережитих страждань.
Марія народилася 4 квітня 1914 року у заможній дворянській родині, була наймолодшою з п'яти дітей і мала все — гувернанток, найкращих вчителів, шикарний особняк в Судаку на 70 кімнат і прекрасні перспективи, позаяк була розумною і вродливою.
Однак у сім років її дитинство трагічно закінчилося з безцеремонним вторгненням в дім та в життя її родини чекістів...
Далі були розстріли її рідних комуністами, переслідування, неможливість навчатися омріяній нею акторській справі через дворянське походження. Потім через відмову відомому збоченцю Берії — два десятки років концтаборів...
Там, в нелюдських умовах, при постійних знущаннях та тортурах, які вона дивом пережила, вона не втратила себе, свою гідність та людяність.
Сила духу та витривалість цієї тендітної українки вражає — в тих нелюдських умовах вона змогла народити дочку, хоча всю вагітність її піддавали жорстоким тортурам, про які навіть читати нестерпно.
А ще — кохання всього життя, яке змушувало, зціпивши зуби (доки вона їх мала), терпіти усі муки, і якого зрештою вона сама зреклася...
Після заслання Марія Капніст приїхала до Києва. Вже немолода, побита життям та радянською системою, позбавлена усього жінка мала розпочинати життя заново, з нуля.
Ночувала на вокзалі чи в парку, іноді — в телефонній будці, на їжу заробляла як двірничка.
Про кіно та сцену, напевне, вже і думок не було, хоча замолоду їй пророкували блискучу театральну кар'єру. Ще б пак — з її красою, шляхетністю, породою та талантом!
Але тепер, наприкінці 1950-х років, це, здавалося, була вже зовсім інша жінка — змучена, згорьована, з загостреними до страшного рисами обличчя, запалими очима...
Той, що змушував цілі війська ворогів Сірка відступати... Той вогонь, що видав її шляхетність та властиву справжнім аристократам силу, які з неї не змогли вибити ні чекісти, ні знависнілі наглядачі в таборах.
Мабуть, саме цей незламний погляд і привернув увагу одного з режисерів кіностудії Довженка. Не сумніваючись, що перед ним акторка, він спитав жінку у куфайці, в якому фільмі вона знімається, і запросив у свою картину «Таврія».
Марія не побоялася і погодилася. Вона вже нічого не боялася. Розповідають, що одного разу під час знімання вона одним лише поглядом зупинила тигра, з яким не могли впоратися дресувальники.
Єдине, чого боялася графиня — спуститися в підземний перехід. Після довгих років каторжних робіт на шахтах Караганди це було єдине, що її справді лякало до тремору...
Тому вона завжди переходила жваву дорогу в кілька смуг від кіностудії Довженка між машинами.
Одного разу, так перебігаючи дорогу, Марія Капніст потрапила під колеса автомобіля, і тихо відійшла у засвіти в лікарні 25 жовтня 1993 року.
Останні хвилини життя мами Радислава Капніст згадувала так:
«В останні хвилини життя їй було особливо важко. Її везли в реанімацію. І вона змусила раптом мене нахилитися. «Мамочка, — питаю, — що таке?» «Неси по життю рід Капністів. Якщо не ти, то хто? — сказала вона пошепки. — Дай мені слово». Так вона взяла з мене обіцянку займатися Капністами»
Її історію неможливо читати без сліз, але, прочитавши її, кожен з нас отримує дещо більше, ніж сльози, відчуття суму, співчуття та обурення.
Ця історія, як не дивно, дає потужний імпульс до дії, виховання самоповаги, почуття вдячності за життя та бажання жити і боротися за нього.
Марія Капніст залишалася вірною йому до останнього подиху.
