Військові орбітальні станції та гармати на орбіті
Виснажливо тривалі космічні перегони між СРСР та США щодня ризикували перерости у справжній військовий конфлікт на орбіті. Розвиваючи власні секретні програми створення перших у світі прототипів орбітального озброєння, обидві країни намагалися передбачити, якого вигляду може набути військова конфронтація на орбіті.
Ця історія — про взаємну недовіру двох режимів, що призвело до запуску в космос озброєння, якому там не місце з огляду на загальновизнані правила всесвітнього космічного права.
Скупий платить двічі: X-20 та MOL
За 10 років до підписання OST (Договору про космос), у 1957-му, в кабінетах Пентагону цілі аналітичні відділи старанно морщили лоби, прагнучи зрозуміти, яким чином космос може сприяти національній безпеці та утвердженню світових інтересів Сполучених Штатів.
Уже тоді було очевидно, що реактивні літаки за належної модифікації здатні досягати орбітальних висот, маневрувати і навіть виконувати пілотовані розвідувальні місії. Зрештою, у жовтні 1957 року затвердили американську програму зі створення орбітального реактивного планера X-20 Dyna-Soar (Dynamic Soarer), на розробці якого зосередився Boeing. За задумом, X-20 мав здійснювати військові місії для ВПС США, зокрема займатися аеророзвідкою, рятувальними місіями і техобслуговуванням супутників.
Крім цього, Dyna-Soar проєктувався і під можливість завдання ураження: перехоплення ворожих супутників на орбіті і проведення стратегічного та тактичного бомбардування. Планер мала виводити на орбіту модифікована під космічні запуски американська балістична ракета Titan 3C.
Американці не були оригінальними авторами концепції орбітального реактивного планера. Програма Dyna-Soar надихалася більш ранніми розробками конструкторів Третього Рейху, а саме проєктом реактивного планера — Silbervogel (“Срібний птах”). Реактивний літак-бомбардувальник розробили наприкінці 1930-х років. Проте військові поразки не дозволили нацистам виділити на реалізацію проєкту достатню кількість ресурсів, тож перевагу віддали розвитку технології перших балістичних ракет — V-2.
Передбачалося, що німецький планер зможе поперемінно використовувати запалювання своїх двигунів для набору швидкості і досягнення висоти, а потім вимикати двигуни і переходити в баражуючий політ, спираючись на аеродинамічні властивості свого фюзеляжу.
Можливості планерів проєкту Silbervogel здавалися нереальними у 1940-х роках. За задумом конструктора Ойгена Зенгера, його літальний апарат міг доставити 4-тонну бомбу до Нью-Йорка (проєктна назва літака — Amerika Bomber), а потім, продовживши свій рух на захід, здійснити посадку на одному з аеродромів союзної Японії.
У червні 1959 року тендер на створення X-20 виграв Boeing. За рік інженери компанії представили готовий проєкт літака з дельтоподібним крилом, каркас якого мав бути зроблений з надміцного нікелевого сплаву René 41. Для кращого ковзання в шарах атмосфери нижню частину корпусу Dyna-Soar хотіли виготовити з листів молібдену. Носовий обтічник літака, що зазнає найбільшого тертя, складався б із вуглецевого сплаву (графіт з цирконієвими стрижнями). Літак був би здатний досягати першої космічної швидкості (7,91 км/с). Вважалося, що буде створено три модифікації X-20 — для дослідницьких цілей, цілей розвідки і бомбардування, маркованих індексами I, II та III відповідно.
Аби збільшити вантажопідйомність X-20, його мав пілотувати лише один пілот. У 1960-х роках для програми Dyna-Soar було відібрано сім астронавтів NASA, серед них був і Ніл Армстронг. Однак можливості сісти за штурвал справжнього Boeing X-20 він так і не отримав — всі роки розробки проєкт мав серйозні проблеми з фінансуванням та зрештою не дійшов і до стартового майданчика.
У грудні 1963 року програму Dyna-Soar остаточно згорнули. Їй на заміну прийшла пілотована орбітальна станція під назвою MOL (Manned Orbital Laboratory), або KH-10 (Keyhole 10). За проєктним задумом, ракета мала вивести орбітальну станцію разом із прикріпленим до неї зворотним космічним кораблем Gemini з двома членами екіпажу на борту. Передбачалося, що після досягнення орбіти астронавти зможуть перейти в орбітальну станцію через шлюз, що з’єднував її з Gemini. KH-10 була обладнана для перебування на орбіті протягом чотирьох тижнів, проте модифікована капсула Gemini B була здатна продовжити цей термін до 40 днів.
У Пентагоні розуміли, що для того аби MOL могла літати, належить надати СРСР гарантії, що станція не здійснюватиме розвідувальні польоти над радянською територією. Компромісне рішення, на яке погодилися “червоні”, полягало в наступному: СРСР не протестуватиме проти запуску MOL, якщо станцію буде запущено на екваторіальну орбіту, кут нахилу якої буде < 36° (вище розташовувалися вже радянські території).
Як цивільне агентство NASA всіляко сприяло створенню MOL, але оскільки виключно наукові цілі не могли повністю виправдати величезну вартість KH-10, курування проєкту довірили ВПС США. MOL не планували обладнувати жодними видами конвенційних озброєнь, хоча деякі військові відділи всерйоз обговорювали перспективи використання станції для ліквідації чи захоплення радянських супутників.
За допомогою орбітальної станції USAF мали намір дослідити можливість проведення військових операцій на орбіті, а також протестувати свою технологію радара бічного огляду і систему зашифрованого зв’язку. Військові були зацікавлені й у вивченні здатності людського організму переносити довгострокові космічні подорожі — коли проєкт затвердили, максимальний термін перебування людини на орбіті становив всього п’ять днів.
Отже, 3 листопада 1966 року відбувся перший безпілотний запуск макета орбітальної станції (зробленого з паливного бака Titan-2), який встановили на ракету Titan-3C. Через шлюз зі станцією з’єднали космічний корабель Gemini №2, корисне навантаження у вигляді пари супутників зв’язку OV4-1T і OV4-1R (вони досліджували методи передачі радіохвиль в умовах зарядженої іоносфери), а також супутник OV1-6, призначений для збору даних про довкілля, зокрема про радіоактивний фон на навколоземній орбіті.
За час роботи на макеті станції було проведено вісім з одинадцяти запланованих експериментів. Прикро, але відсутність двигунів, які допомогли б MOL вирівнювати свою орбіту, призвела до неминучого — вона зруйнувалася в нижніх шарах земної атмосфери 9 січня 1967 року.
Згодом змінили міністра оборони США і з фінансуванням проєкту станції почалися серйозні проблеми. Розробка MOL тривала 5,5 років і забрала $1,56 млрд бюджетного фінансування. Не отримавши зрештою конкретної космічної місії, станція так ніколи і не була запущена. Відтак 1969 року проєкт згорнули — останньою краплею стала діра у військовому бюджеті США розміром, як цілий В’єтнам.
Відлуння Dyna-Soar X-20 надалі можна було побачити у пізніших моделях Boeing X-37 та X-40, які досі задіяні в космічних місіях. Та, звичайно ж, у космічних шатлах, які на довгі роки стали для Америки головним засобом доставки людей на орбіту. Інженерні рішення MOL, зокрема, реалізували в запущеній у травні 1973 року американській станції Skylab.
“Цар-гармата” завдає удару у відповідь: проєкт “Алмаз”
Радянські спецслужби, звісно, “побачили”, що за океаном проти “соціалізму в окремо взятій країні” назріває змова космічних масштабів. Серйозно стурбовані розробкою американцями орбітальної станції MOL, у жовтні 1964 року в СРСР затвердили проєкт першої у світі військової орбітальної станції “Алмаз”, реалізацією якого займалося ОКБ-52, розташоване у місті Рєутов.
За задумом головного конструктора орбітальної пілотованої станції (ОПС) Володимира Челомея, вона мала складатися з трьох модулів:
Для виведення космічної станції на орбіту передбачалося використовувати ракету важкого класу “Протон”. Пізніше СРСР вирішив відмовитися від запуску станції разом з ПА, а запускати їх окремо та здійснювати стикування вже на орбіті.
Офіційно СРСР наполягав, що розроблювана ним станція (яка пізніше отримала назву “Салют”) служитиме винятково для наукових цілей і не є військовим об’єктом. Після поставленого у 1967 році підпису під OST “совєти” на світовій арені відчайдушно намагалися приховати той факт, що саме вони є стороною, яка порушує його умови.
А тим часом у радянських конструкторських бюро розмірковували над тим, як не тільки забезпечити орбітальну станцію набором радіолокаційного розвідувального обладнання, а й захистити її на випадок можливого підльоту недружніх космічних кораблів з метою її захоплення.
Параноя щодо цього питання досягла такого рівня, що орбітальну станцію “Салют-3” (ОПС-2) потайки оснастили скорострільною автоматизованою гарматою Р-23М (мала позначення “Щит-1”), яку обладнали під ведення стрільби набоями калібру 14,5 мм. Зброя була здатна вести вогонь на дистанції до 3 км і з вогневим темпом від 1800 до 2000 пострілів на хвилину.
Конструкцію автоматичної гармати “Щит-1” запозичили у турелі радянського стратегічного бомбардувальника Ту-22 та модифікували під можливість вести вогонь в умовах космічного вакууму.
Тріумф радянського мілітаризму відбувся 24 січня 1975 року, коли “Салют-3” здійснив близько 20 пострілів, попередньо розвернувши гармату у напрямку радянського штучного супутника, який виступив у ролі мішені. Стрільби проводилися в дистанційному режимі через побоювання, що вібрації від пострілу можуть нашкодити космонавтам у герметично закритому корпусі станції.
Про те, що така зброя взагалі існувала і навіть була використана, світ дізнався лише після розпаду Радянського Союзу, коли документи програми “Алмаз” офіційно розсекретили. Підтверджених відеодоказів, а також результату проведених орбітальних стрільб не існує, оскільки “Салют-3” був повністю знищений при повторному вході в атмосферу. Однак, пам’ятаючи, яку зовнішню політику вів СРСР, історія з орбітальною “цар-гарматою” зовсім не здається міфом.
Врешті, варто зазначити, що ситуація з Договором про космос від 1967 року наочно демонструє, наскільки нетривкими бувають політичні обіцянки (і підписані як їхній доказ документи) в епоху глобальних конфліктів. СРСР, як і США, завжди розуміли, що протистояння двох наддержав рано чи пізно закінчиться крахом одного з режимів. І космос для цих країн став іще однією сферою демонстрації власної переваги.