Хроніки державного саботажу

Поки фронт стікає кров’ю в очікуванні зброї, в тилу розгортається чергова драма некомпетентності та безкарності. Цього разу — не з мінами, які не вилітають, а з новітніми дронами, що існують лише у віртуальних звітах цифрових систем. Ситуація на фронті станом на початок 2026 року дійсно досягла критичної точки напруги. Ворог, не рахуючись із втратами, тисне масою, компенсуючи технологічне відставання «м’ясними штурмами». Єдине, що здатне ефективно стримувати цю орду в умовах дефіциту артилерії, — це FPV-дрони. Особливо ті, що працюють на оптоволокні, ігноруючи ворожий РЕБ.

Але саме в цей момент, коли кожен борт на вагу золота, українська оборонка отримує удар у спину. Удар не від російських ракет, а від власної «цифровізованої» бюрократії. Понад 100 тисяч оплачених державою FPV-дронів на оптоволокні, які мали надійти до війська ще місяць тому, просто зникли в економічній прірві.

Дежавю: від «сліпих» мін до «паперових» дронів

Щоб зрозуміти глибину проблеми, варто озирнутися на кілька місяців назад. Скандал із 120-мм мінами, які не вилітали зі стволів або падали за 50 метрів від позицій, став першим дзвіночком системного колапсу контролю якості.

Тоді, наприкінці 2024 року, державний завод-виробник (частина «Укроборонпрому») зірвав поставку 500 тисяч мін, відвантаживши заледве третину. І навіть ця третина виявилася бракованою через неякісні вишибні заряди. Бійці на Покровському напрямку, отримуючи ці боєприпаси, ризикували життям не менше, ніж під ворожим обстрілом.

Якою була реакція системи? Покарання винних? Розірвання контрактів? Ні. «Агенція оборонних закупівель» (АОЗ) пішла шляхом найменшого опору: контракти просто… продовжили до 2025 року. Заводу дали час «виправитися», фактично пробачивши зрив стратегічного постачання. Це створило прецедент безкарності: можна взяти мільярди, зірвати строки, видати брак — і тобі за це нічого не буде.

Сьогодні ця «схема прощення» масштабувалася на технологічно складніший ринок — ринок безпілотників. І наслідки тут можуть бути ще трагічнішими.

Оптоволоконний капкан

Давайте говорити мовою цифр, адже війна — це математика. Один FPV-дрон на оптоволокні має ефективність ураження близько 70–80%, оскільки його неможливо заглушити засобами радіоелектронної боротьби. Він гарантовано долітає до цілі. Замовлення, яке було зірвано, складало від 120 до 150 тисяч одиниць. Навіть за песимістичними оцінками, це потенціал для знищення 80–100 тисяч окупантів. Це саме та кількість живої сили, яку рф мобілізує за три-чотири місяці боїв. Тобто одна ця партія дронів могла б тримати фронт стабільним протягом цілого кварталу. Але її немає.

Тут на сцену виходить глобальна економіка. Поки наші чиновники малювали красиві презентації, у світі стався бум штучного інтелекту. Корпорації на кшталт Meta (Facebook) почали масово скуповувати оптоволокно для будівництва нових дата-центрів. Марк Цукерберг уклав угоди на мільярди доларів, вичистивши склади виробників.

Китайські заводи, які є основними постачальниками оптоволокна для українських дронів, миттєво відреагували на попит. Ціна на котушку оптоволокна підскочила у чотири рази. Наш «героїчний» виробник опинився в ситуації, коли собівартість дрона перевищила ціну, зафіксовану в контракті. Грошей на закупівлю дорогого волокна вже не було — аванс «проїли».

DOT-Chain: архітектура безвідповідальності

Але звинувачувати лише «ринкову стихію» чи одного жадібного виробника — це бачити лише верхівку айсберга. Справжня причина катастрофи закладена у фундаменті самої системи закупівель, яку з помпою впроваджувала команда Арсена Жумаділова та його «Державного оператора тилу» (ДОТ).

Система DOT-Chain презентувалася як революційний «Amazon для армії». Військові мали в кілька кліків обирати товар, а система — автоматично все менеджити. На папері це виглядало як перемога над бюрократією. У реальності ж ми отримали цифрове казино, де держава завжди програє.

«Запрограмована діра»

Ключова вада системи, про яку мовчать на пресбрифінгах, — це відсутність реального capacity check (перевірки спроможності). Як стало можливим, що один виробник «наклацав» собі замовлень на 5–7 мільярдів гривень? Система дозволила компанії підтверджувати заявки від бригад у необмеженій кількості. Алгоритм не перевіряв ані наявність складських запасів, ані заброньованих слотів на виробництві, ані контрактів із постачальниками комплектуючих.

У результаті ми отримали «паперового гіганта», який існував лише у вигляді цифр на екрані монітора Жумаділова.

Це не помилка коду. Це свідоме управлінське рішення: швидкість контрактування була поставлена вище за надійність виконання. У гонитві за красивими звітами про «рекордні темпи закупівель» архітектори системи прибрали запобіжники, які мали б зупинити цей процес ще на етапі перших 10 тисяч дронів.

Замість здорової диверсифікації, коли замовлення на 150 тисяч дронів розподіляється між 10–15 перевіреними виробниками, система допустила концентрацію критичного обсягу в одних руках. Це створило класичну single point of failure — єдину точку відмови. Коли у цього «обраного» виробника виникли проблеми з китайським оптоволокном, зупинився не один цех — зупинилося постачання для всього фронту. Це злочинна недбалість на рівні стратегічного планування. Невже в АОЗ та ДОТ, де працюють сотні аналітиків із високими зарплатами, ніхто не чув про ризик-менеджмент?

Експерти та журналісти-розслідувачі (зокрема Юрій Ніколов) неодноразово вказували на те, що за фасадом офіційних посад у Міноборони стоїть закрита група людей, пов’язаних спільним бізнесом та минулим. Йдеться про радників на громадських засадах на кшталт Ленура Мамбетова та Снавера Сейтхалілєва, які, не маючи юридичної відповідальності, де-факто впливають на розподіл мільярдних потоків. Саме ця «команда» просувала ідею передачі всіх закупівель — від їжі до зброї — під контроль однієї структури (ДОТ), аргументуючи це ефективністю. Тепер ми бачимо ціну цієї «ефективності»: ручне керування під виглядом цифровізації та повний параліч при першому ж серйозному виклику ринку.