Хто,грабуючи, вбивав українців?
Чому Україна досі не оприлюднила відомі прізвища вбивць? Політкоректність, чи що це?
Голодомор – 7 мільйонів життів. А також 66 тонн золота, 1439 тонн срібла, діаманти й антикваріат
Про що б люди не говорили, вони говорять про гроші – говорить правило Мерфі. Та хіба що лише страхіття Голодомору можуть суперечити цій істині. Бо справді – ніхто ще не сказав нам і всьому світові: Голодомор 1932–33 рр. був не тільки найбільшим в історії геноцидом, але й наймасштабнішим і найефективнішим грабунком людей. Такою собі «золото-заготівлею», «золотою лихоманкою» по-комуністичному. Коли жертви самі дістають зі схованок і несуть завойовникам свої родові скарби – лише би віддалити голодну смерть. А, може, й вижити.
Зізнаємося, що і авторам статті ця думка з’явилася не відразу. Просто один з них у телефонній розмові з матір’ю запитав: а як вона і родина тоді врятувалися? З’ясувалося – тільки завдяки 7 масивним золотим виробам рідкісної цінності і проби (999), які ще за царату подарував дід – дворянин Кириченко, капітан корабля Далекосхідного флоту.
Здавши цю пам’ять про батька (і неабиякий капітал!) у лавку «торгзіну», бабуся врятувала родину і багатьох мешканців села Монастирище Ічнянського району Чернігівської області. Решта села вимерло.
Запитання виникло автоматично: а скільки ж всього капіталу мітла комуноімперського Голодомору вимела з України? Перекопирсавшись кілька бібліотек і набриднувши декільком професорам, ми можемо назвати деякі деталі.
«Торгзіни» (в деяких джерелах – «торгсини», від словосполучення «торговля с иностранцами») під час Голодомору стали єдиною мережею державної торгівлі, де населення могло купити деякі найнеобхідніші продукти харчування. Але тільки за дорогоцінні метали або валюту.
Формально ця всесоюзна контора виникла влітку 1930 р. при Наркоматі зовнішньої торгівлі. Але в Україні магазини «торгзіну» активно почали працювати з січня 1932 р., і на практиці – не з іноземцями, а з голодуючими селянами.
Постанову «Про утворення Всеукраїнської контори “торгзіну”» Українська економічна нарада при РНК УСРР прийняла 29.06.1932 р. Експерти НК РСІ, зокрема, вказували, що «мобілізація внутрі країни ефективної валюти відіграє колосальну роль…», що «побутове золото… необхідно зібрати за допомогою системи “торгзіну” і направити на службу інтересам пролетарської держави».
Чи випадкові ці дати і директиви?
Ми зіставили за часом і змістом різні постанови та інші документи щодо організації-розширення мережі «торгзіну» в Україні з постановами партії щодо організації геноциду голодом (про посилення хлібозаготівель, про «три колоски», про недопущення будь-якої торгівлі продуктами в селах, про боротьбу з «саботажниками» і т. д.). І вжахнулися: ці документи виходили та діяли абсолютно узгоджено і синхронно! За принципом: 1) партія забирає в українського селянина весь хліб; 2) «торгзін» забирає в нього все золото і гроші! Далі, аналіз власне організації роботи партії і «торгзіну» додав ще пункт 3): але зробіть все так, щоб «хохли» все одно не вижили.
В обмін на обрядове золото селяни отримували товарні ордери (бони), з 1933 р. – так звані «заборні книжки», які вже потім отоварювали на продукти. Цей процес затягувався нерідко до двох місяців і часто отоварювати бони чи заборні книжки вже було нікому. Існувала навіть таємна інструкція: «не давати обіцянок покупцям на швидке одержання продуктів».
Очевидці свідчать, що випадки смертей голодуючих просто у кілометрових чергах за хлібом або й відразу після отоварення були масовими. Послухаємо їх:
Галина Назаренко: – Звечора займали чергу на хліб-«кирпичик», який був, як тирса. Вистоювали цілу ніч, а вранці формували «десятки», по 10 осіб пускали в магазин. В цій десятці один за одного тримались, щоб, не дай Боже, хтось не втулився зі сторони. Мені часто доводилось бувати в таких чергах.
Золоті каблучки мами і батька з весілля мама здала в «торгзін», за що отримала кілька кілограмів борошна і варила нам галушки.
(«Український голокост 1932–33: Свідчення тих, хто вижив». У трьох томах. / за ред. О. Ю. Мицика. – Том 2. – Київ: Вид. дім «Києво-могилянська академія», 2004).
Часто біля магазинів «торгзіну» на голодних селян чатували співробітники ГПУ, які заарештовували «золотовалютчиків», позбавляючи купленого хліба. Або й взагалі людей просто гнали «в шию» чи закривали – для більшої гарантії їхнього кінця.
Галина Афанасьєва: – Я добре пам’ятаю, як уже восени 1932 року Київ був наповнений голодними й опухлими селянами, які свої нехитрі пожитки намагалися обміняти на хліб чи інші харчі. Особливо великий наплив голодуючих селян виник навесні 1933 року. Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста…
По вулиці Верхній Вал у ті роки був хлібний магазин, в якому продавали хліб за комерційною ціною… На руки продавали лише по 1 кг. Оскільки хліба для киян за картками було недосить, за комерційним хлібом утворювалися величезні черги ще звечора. Міліція розганяла черги й знесилених від голоду людей заганяла в церкву і там залишала. Там вони й конали…
В одну з таких міліцейських облав потрапила і моя мати, Уляна Хоменчук, яку також міліція замкнула в церкві. Через дві доби відкрили церкву для звільнення від чергової партії трупів і поповнення новими жертвами. Але мати ще була живою і врятувалася від цього сатанинського конвеєра смерті.
У нашій родині опухлих не було, тому що ми жили на Трухановім Острові, і вся сім’я заготовляла дрова, які човнами переправляли через Дніпро і продавали на базарах. Крім того, наша сім’я мала деякі золоті речі, які дісталися матері у спадок… Ці коштовності з охотою приймали торгаші в обмін на продукти… В «торгзинах» було вдосталь борошна, сала, меду, ковбас, консервів…
В обмін на золоті прикраси ми отримували найдешевше кукурудзяне борошно, з якого мати випікала пиріжки й продавала їх на ринку, щоб прогодувати сім’ю. Так «крутилися» всі кияни, щоб не вмерти з голоду. (Газета «Самостійна Україна», жовтень 1999.)
Та найбільше сприяв смертності селян, навіть «ощасливлених» «торгзіном», так званий «припек» – офіційно дозволений прибуток скупника «торгзіну», тобто різниця між вагою золота, прийнятою від населення, та зданою у банк. Дуже часто приймали золото за однією масою і пробою, а платили і записували до реєстраційних актів – зовсім інші.
«Припек» сягав кількох кілограмів, і за кожним грамом викраденого селянського золота було чиєсь життя. Крім «припеків», отримуючи великі зарплати та продпайки, працівники «торгзіну» все одно займалися шахрайством, спекуляціями. Система «торгзіну» платила громадянам значно менше за їхнє золото, ніж воно коштувало на світових біржах.
Станом на жовтень 1933 р. в Україні діяло 263 магазини «торгзіну», кожен з яких мав мережу приймальних пунктів, лавок, відділень з осередками. Найбільше таких магазинів було в Київській обл. – 58, найменше – в Донецькій обл. (11) та Молдавській АСРР (5). На цю мережу покладали конкретні завдання по вилученню у населення золота, валюти та інших коштовностей, які не виконувалися через надмірність.
Масштаби «золотої лихоманки» по-більшовицьки відповідали «графікам» геноциду: якщо в 1931 році через систему «торгзіну» до казни надійшло 6 млн, у 1932 р. – близько 50 млн, то у 1933 р. – 107 млн валютних карбованців. З них 75,2% становили дорогоцінні метали – золото, срібло, платина. Так званий «золотобрухт» становив 38%, монети царського карбування – 18% від загальної суми валютних надходжень.
Якщо в 1932 році «торгзін УСРР» «заготовив» 21 тонну золота (26,8 млн крб.) та 18,5 тонн срібла (0,3 млн крб.) від населення, то у 1933 р. – 44,9 тонн золота (58 млн крб.) і 1420,5 тонн срібла (22,9 млн крб.).
Особливо невигідно було здавати срібло. Ціна на нього порівняно з дореволюційними роками впала втричі. За 1 г срібла селянам давали 1 крб. 25 коп., тоді як на Нью-Йоркській біржі – 1 крб. 80 коп. Від такої «дельти» прибутки партії були колосальні.
Скупівлю діамантів уряд дозволив восени 1933 р., коли надходження золота до магазинів «торгзіну» значно впало (все здали, та й нікому вже було здавати). В Україні діяв лише один пункт – у Харкові. За один карат діаманту з дефектами «торгзіновські» «фахівці» пропонували 12 крб., а за чисті – 260 крб. Здогадуєтесь, чому і для чого зробили таку велику різницю? Тільки за чотири місяці діамантових операцій «торгзін» зібрав діамантів на 600 тис. крб.
У 1932–33 рр. за кордон відправили також різного антикваріату (твори мистецтва, старовинні коштовності) на суму 5,8 млн інвалютних крб.
«Торгзін» не була єдиною машиною по забору цінностей у конаючого населення. Навряд чи хтось підрахує колись масштаби забраного у людей добра на нелегальних стихійних ринках, де ціни на хліб були в десятки разів вищі, ніж навіть у «торгзінах». Чи просто пограбованого золота, яке владні рекетири викатовували в беззахисних селян-одноосібників. Типовий такий випадок описав інвалід війни Олексій Різник у статті «Золото для диктатури пролетаріату» («Україна молода», 23.11.06, с. 11): «В 1931–32 рр. було розгорнуто широкомасштабну державну операцію щодо господарів… Їх групами возили до Вінниці в тюрму. Забрали і мого батька… Коли їх привезли в тюрму, кожному назвали суму викупу свободи в золотих рублях… Заходили міліціонери в камеру, хапали за волосся заручників, які стояли поруч, і стукали голову об голову, вигукуючи: “О, дзвенить золото!” Відібраних забирали на тортури, били, ламали пальці, затискуючи дверима… доки людина не назве суму золота, що влаштовувала катів… Брат сказав, що залишилось 35 (золотих – авт.) рублів. Міліціонери з радістю забрали ці гроші і відпустили батька».
Якщо співвіднести число жертв українського Голодомору із сріблом-золотом, викачаним імперським комунізмом з України в той час, вийде десь 5 інвалютних карбованців. Або 12 кг борошна. Така була ціна життя, вірніше, страшної смерті одного українця. Якщо поділити ці майже 66 тонн золотих виробів і 1439 тонн срібла на нас сущих – вийде близько півтора грама золота і 31 грам срібла… До чого це? Та так, кожен подумає про своє.
Чи є ще місця для могил на цвинтарі розстріляних ілюзій?
Автори висловлюють подяку за допомогу при підготовці цієї статті доктору історичних наук В. Марочку, києвознавцю С. Вакулишину, кандидату біологічних наук Н. Суходольській, керівнику Київського «Меморіалу» ім. В. Стуса Р. Круцику та іншим небайдужим людям.
Джерело: Ukrainian People Magazine
Нагадуємо читачам, що державне утворення «Ізраїль» не визнає Голодомор геноцидом українців через причетність євреїв до цієї трагедії.
Це виглядає, як мінімум, лицемірно, оскільки носії зірки Давида на своїй шиї чи на прапорі у руках постійно і цілеспрямовано маніпулюють тезою про нібито рівно 6 мільйонів убитих євреїв під час Другої світової війни.
Державне утворення «Ізраїль» не визнає Голодомор геноцидом проти українського народу, оскільки в «Ізраїлі» немає практики визнання чи не визнання будь-яких національних трагедій, окрім власної.
Детальніше ознайомитися із повним переліком винуватців Голодомору 1932-1933 років в Україні можна у нашому матеріалі за наступним посиланням.
Крім того, слід пам'ятати, що занадто великий відсоток євреїв було залучено до процесу кривавої реанімації російської імперії, яка розпалася у 1917-1921 роках. У 1936 році понад 80% вищого керівництва радянського союзу складали не росіяни чи українці, а євреї.
Саме вихідці з «Юдиного коліна» стали цементоутворюючим елементом для побудови срср і всієї більшовицької тоталітарно-окупаційної системи, яка визискувала з українців та інших народів, перемелюючи цвіт націй у жорнах комуністичного режиму.
Але більшість злочинців, які були причетні до організації Голодомору, самі були ліквідовані тоталітарним режимом у 1937-1938 роках, щоб вони не могли розповісти правду про жахливі злочини Голодомору.
«Ізраїль» не визнає Голодомор, оскільки саме завдяки Сталіну та його кривавому режиму було створено «Ізраїль» у 1947 р. Після Другої світової війни, до розв'язання якої євреї були безпосередньо причетні, було створено державу «Ізраїль»: державу євреїв для євреїв, де вони залишаються недосяжними для міжнародних судів
Ось, чому і по нині для світового єврейства та перш за все для «Ізраїлю», це – заборонена тема, на відміну від розпіареного голокосту й відверто перебільшеної кількості жертв у 6 мільйонів.
