Інклюзивність замість національної пам'яті?

Як і будь-яке інше урядове кадрове призначення останнього часу, це також викликало жваві обговорення. І головне питання, яке турбує багатьох, що ж нам тепер чекати від УІНП?

Більшість патріотично налаштованої громадськості, яка до того гуртувалася в таборі палких прихильників В’ятровича, вже почала бити на сполох, щось на кшталт «українська національна пам'ять в небезпеці». Сам В’ятрович вчора, 4 грудня, заявив, що призначення Дробовича це «чергове неправильне кадрове рішення уряду в гуманітарній політиці. Це вже не помилка, а розворот в інший бік. В національній пам‘яті може не лишитися місця для України та українців». Сьогодні колишній очільник УІНП продовжив критику свого наступника, навівши назви філософських статей Дробовича присвячених гедонізму, риторично запитавши: «що з переліченої бібліографії свідчить про достатній фаховий рівень і розуміння політики національної пам‘яті чи історії України?».

В принципі подібна критика і побоювання не позбавлені певних підстав. Дробович не є фаховим істориком, він культуролог і філософ. Він кандидат філософських наук, керівник освітніх програм меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» і доцент кафедри культурології Національного педагогічного університету імені Драгоманова. Раніше, серед іншого, Дробович також працював керівником напрямку стратегічного розвитку комплексу «Мистецький арсенал», був радником міністра освіти і науки України.

В своєму інтерв’ю «Історичній правді» Дробович чітко зауважив, що хоче «зробити офіційну політику пам'яті в Україні більш виваженою та ліберальною». А трьома своїми пріоритетами у національній політиці пам’яті, він вважає:

«1.Результативність та зрозумілість діяльності УІНП для платників податків. Щоб інституція не сприймалася як рупор агітації, ідеологічної боротьби чи пропаганди, а стала зрозумілим для громадян інструментом налагодження суспільного діалогу та зміцнення здорової ідентичності;

2.Історична чесність та посилення інтелектуальної моди на критичне мислення в питаннях політики пам'яті;

3.Збільшення рівня інклюзивності офіційної пам'яті – докладати більше зусиль із збереження пам'яті про спільну історію українців та українських поляків, євреїв, вірмен, татар, греків, болгар та інших. Ми є дуже різноманітною політичною нацією і це має краще відчуватися в діяльності УІНП».

Ознайомившись з думками Дробовича не доводиться сумніватися, що українську політику пам’яті чекає різкий поворот. Очевидно, що вона стане дуже ліберальною, повністю в світлі сучасних загальноєвропейських тенденцій. До речі, тут є певна невідповідність в пріоритетах Дробовича, оскільки він виступає за «посилення інтелектуальної моди на критичне мислення в питаннях політики пам'яті». Проте якраз лібералізм чітко виступає проти критичного мислення. Наслідки цього можемо бачити доволі часто в новинах з ЄС – коли європейська преса критикує якогось історика чи громадського діяча за «неправильні погляди». Ба більше, за сумніви в правдивості канонічної історичної картини, народжені саме критичним мисленням, в деяких країнах ЄС історика можуть звільнити з роботи і навіть посадити до в’язниці. Який вихід з цього глухого кута бачить Дробович наразі невідомо, але швидше за все ця проблема буде нівелюватися, за рахунок підміни понять і інших нехитрих маніпуляцій, поширених в ліберальних суспільствах.

Отже, впровадженій В’ятровичем «бандеризації» української національної пам’яті наступить кінець (і тут не допоможуть навіть недолугі спроби В’ятровича протягом п’яти років всіляко «лібералізувати» ОУН і УПА). Що ж буде винесено на перший план замість неї? Відповідь бачимо в 3-му пункті пріоритетів Дробовича: «інклюзивність офіційної пам’яті» і її зосередження на національних меншинах. Ризикну спрогнозувати, що пріоритетним напрямком в пропаганді національної пам’яті перш за все стане трагедія Голокосту, якій почнуть віддавати найбільший пріоритет.

Тут варто зазначати, що дослідження Голокосту сьогодні найкраще сприяє побудові кар’єри історика. Існує чимало грантових проектів, які дозволяють отримати добре фінансування, можливість закордонних відряджень для участі в навчальних програмах і конференціях, і швидкий вхід до міжнародного кола дослідників Голокосту. Тому не доводиться дивуватися, що все більше молодих і здібних українських істориків обирають саме цей напрям, бо він дійсно вигідний і швидко дає профіт в кар’єрі і добробуті, в той час як історичні напрямки, які не мають такого доброго фінансування, здебільшого, залишаються справою «пасіонаріїв від історії».

Якими саме методами «новий» УІНП буде впроваджувати нові віяння наразі невідомо, але впевнений, що ми швидко отримаємо відповідь на це питання.

Єдине в цьому можна бути твердо впевненим – розворот до «русского мира» в політиці національної пам’яті Україну наразі не чекає. В 2014-2015 роках Дробович служив у лавах ЗСУ, тому навряд чи він почне пропагувати переконання, проти яких боровся і які суперечать європейській повістці дня. А отже вибір між ЄС і ТС цим призначенням зроблений дуже чітко.

Підсумовуючи зазначу, що побоювання Вятровича, що «в національній пам‘яті може не лишитися місця для України та українців» не таке вже й безпідставне. Єдине, щоб я поправив би в цьому зауваженні, це те, що все ж таки не варто уособлювати політику національної пам’яті виключно на інституції УІНП і якихось конкретних особах з нашої сучасності. Бо національна пам'ять народу не є залежною від установ з гучними назвами чи пропагандистів, інакше б українці давно вже зникли як нація, перетворившись на чийогось «молодшого брата».

Спеціально для «Останнього Бастіону»