Історія без замовчувань: Українське визвольне військо
Українські патріотичні кола прагнули створити українське військо для участі в боротьбі проти СРСР.
Від самого початку німецько-радянської війни.
Вже в 1941 році починається стихійне формування різноманітних українських добровольчих підрозділів під проводом Вермахту. Здебільшого, це були батальйони допоміжної охоронної поліції (шуцманншафт), які виконували охоронну службу в тилу. Крім того, при окремих частинах німецької армії створювалися невеличкі українські формування з добровольців – роти чи взводи, які виконували допоміжні функції.
Головними провідниками концепції створення української армії стали колишні офіцери армії УНР та уряд УНР в екзилі на чолі з Андрієм Лівицьким. Всі вони розуміли, що без армії не можна навіть мріяти про відновлення української держави.
Протягом 1941-1942 років тривало обговорення цієї ідеї з німецькими установами. Проте Гітлер (погляди якого на українців були сформовані здебільшого історіями про перебування німецьких військ в Україні в 1918 році) недовірливо ставився до ідеї активного залучення «східних добровольців» до збройної боротьби, вважаючи, що вони рано чи пізно повернуть свою зброю проти німців. Не дивлячись на його негативне ставлення, на початок 1943 року різноманітними німецькими інстанціями в Україні було сформовано до півсотні різноманітних підрозділів, укомплектованих українцями – від окремих взводів, до рот, батальйонів і полків. Всього в їх лавах служило біля 40 000 вояків, які займалися охоронною службою і боротьбою з радянськими партизанами.
Лише одна людина в вищому політичному керівництві Німеччини активно відстоювала ідею широкого залучення добровольців з окупованих території СРСР до боротьби на фронті. Це був Альфред Розенберг, рейхсміністр окупованих східних територій, якого можна назвати ледве не головним лобістом українського питання серед вищого німецького політикуму. Генерали Вермахту здебільшого теж позитивно дивилися на активне використання українців (і не тільки їх) у збройних силах, оскільки мислили суто практичними категоріями. Розенбергу і військовим знадобилося більше, ніж півтора року, щоб переконати Гітлера дозволити створювати офіційні збройні формування з представників «східних народів» – мешканців окупованих регіонів СРСР.
Офіційно УВВ виникло 10 лютого 1943 року. Його створення було не самостійною, відокремленою акцією, а складовою часткою процесу формування загальноєвропейського фронту для боротьби проти більшовизму і широкого залучення «східних добровольців» для цієї боротьби. Так, одночасно з УВВ з’явилася Російська визвольна армія (РОА).
Мова не йшла про творення самостійного війська, а тільки про українські формування в німецьких збройних силах. Проте цим кроком українські добровольці в німецькій армії нарешті отримали офіційний статус. Видавалося, що мрія про українську армію почала здійснюватися. Тому створення УВВ підтримали практично всі українські націоналістичні рухи (за виключенням бандерівців), зокрема очільник ОУН(м) А. Мельник і президент УНР А. Лівицький. Саме останній і його оточення взяли на себе політичне керівництво новою військовою структурую.
В лютому 1943 року до лав УВВ відразу включили усі наявні на той момент українські підрозділи: охоронні батальйони допоміжної поліції, сформовані в різних районах Центральної і Східної України, і українські батальйони та роти, сформовані в рамках Вермахту, що діяли на різних ділянках фронту.
Весною 1943 року розпочалась мобілізаційна кампанія до лав УВВ. Її головним принципом була добровільність, примусово до війська нікого не заганяли. Основний набір проводився на підконтрольної німцями території України, хоча вербунок також проводився і серед українців, які перебували на роботах в Німеччині. Проте в цьому випадку далеко не всі бажаючі могли вступити – відмовляли тим, хто працювали на військових підприємствах.
Майже з кожного району Центральних, Східних і Південних областей України до лав УВВ зголосилися сотні добровольців. Причому найбільша їх кількість виявилася з Харківщини і Донбасу, куди в лютому-березні 1943 року тимчасово повернулася радянська влада, яка відразу розгорнула репресії проти місцевого населення звинувачуючи їх у зраді. Тому не доводиться дивуватися, що після того, як в березні 1943 року німці очистили від більшовиків Харківську область, велика кількість харків’ян пішла до мобілізаційних пунктів УВВ – більше ілюзій з приводу радянського режиму ні в кого не лишалося. Відома статистика по Сахновщинському району Харківської області, з якого в першій половині травня 1943 року до УВВ зголосилося 208 чоловік. Не менш красномовна статистика і по містам Донбасу – з одного Лисичанська в УВВ зголосилися 300 чоловік.
Іншим джерелом поповнення УВВ були радянські військовополонені українського походження, які перебували в таборах поза межами України. Ця категорія добровольців відрізнялась від попередньої – мотивом більшості з них було вирватися з табору військовополонених, і покращити своє життя.
Отже, набір добровольців був успішним, що відобразилося в зростанні кількості українських добровольців в УВВ – на середину червня 1943 року їх нараховувалось 75 000 осіб.
Німецьке командування прагнуло забезпечити добровольцям військовий вишкіл. І мови не було про те, щоб кидати в бій ненавчених людей, як це нерідко робилося в РСЧА. Проте цей вишкіл здебільшого був слабкий і недовгий – приблизно 2-2,5 місяці. Командна мова на вишколі була німецька, що нерідко заважало ефективному навчанню, оскільки чимало добровольців її не розуміли.
За штатним розкладом батальйон УВВ мав мати 754 вояка, з яких 78 німців і 676 українців. Однак в реальності цих стандартів дотримуватися не вдавалося. В результаті українські батальйони мали різну чисельність, різне озброєння і різне призначення. Здебільшого їх використовувалися як будівельні і допоміжні частини, на охоронній службі в тилу, в забезпеченні постачання. Лише деякі опинялися на передовій лінії фронту, здебільшого це було пов’язано зі швидким просуванням радянських військ територією України восени 1943 року, внаслідок чого українські батальйони несподівано опинялися на лінії вогню.
Не дивлячись на свій дозвіл створити УВВ, Гітлер продовжував ставитися до неї з недовірою, як і до «східних військ» загалом. Певною мірою, ця його недовіра виправдалась в серпні 1943 року, коли на радянський біг перейшла російська бригада СС «Дружина». Тому 29 вересня 1943 року було наказано перевести усі «східні війська» на Західний фронт, де вони мали нести охоронну службу. Українським воякам пояснювали, що перекидання є тимчасовим, бо доля України вирішується також і на Заході, оскільки обидва фронти тісно пов’язані. Утім перевели лише окремо існуючі батальйони, а чимало українських частин, сформованих при німецьких дивізіях, залишилися в Україні, продовжуючи бойову службу на фронті. Як писав Р. Крохмалюк: «Відділи УВВ можна було бачити всюди, зокрема на розлеглих територіях України. Інші були стаціоновані в Польщі, Румунії, як теж у Хорватії, де вони часто встрявали в бої з більшовицькими партизанами Тіта».
Отже, перший етап створення УВВ не приніс очікуваних результатів для української сторони. Тому в листопаді 1943 року був створений штаб УВВ на чолі з полковником П. Крижанівським, представником уряду УНР. Планувалася реорганізація, як самостійної армії, яка структурно мала повторювати армію УНР. В цей же час з’явилася емблема УВВ – синьо-жовтий щиток з тризубом (кольори, як на прапорі, що використовувався УНР), причому навіть німецький персонал в підрозділах УВВ був зобов’язаний її носити.
Проте через недовіру вищого політичного керівництва Рейху до «східних військ» і некомпетентність командування Вермахту в українському питанні, так і не відбулося розгортання УВВ в потужну силу, з урахуванням ідеї і чину, які вкладалися в УВВ українцями. Тому від самого початку і до кінця війни УВВ, як єдина сила, існувала лише на папері. Фактично вона являла собою низку окремих підрозділів при різних німецьких формаціях, без єдиного командування. Наприклад, виведені на Західний фронт українські батальйони були включені до складу діючих там німецьких дивізій і підпорядковувалися їх командирам. Єдиним, що їх об’єднувало, була емблема УВВ, яку носили вояки і пропагандистська активність – за допомогою Вермахту видавалася газета «Український доброволець», в якій всіляко пропагувалася військова звитяга вояків УВВ.
Після початку формування Української національної армії (УНА) в березні 1945 року, всі українські підрозділи в Вермахті і військах СС були передані до її лав. Це стосувалося і УВВ, вояки яких нарешті стали солдатами справжнього українського війська. Проте частини УВВ окремо діяли до самого кінця війни, то на тій, то на іншій ділянці фронту. Достатньо сказати, що серед останніх захисників Берліну весною 1945 року, була гарматна батарея вояків УВВ, яка боролася «до останнього набою».
Спеціально для «Останнього Бастіону»
