Кадрові конкурси з відбору… корупціонерів?
Влада підлаштувала конкурсні процедури під себе. Щось треба змінювати
Гучна історія із затриманням голови Верховного суду В’ячеслава Князєва, якого викрили на мільйонних хабарях, підняла на поверхню важливе питання. І Князєв, й інші судді Верховного суду, яких підозрюють в протиправних діях, проходили відбір на відкритому кадровому конкурсі, отже, мали бути бездоганними суддями.
Причому щодо персони самого Князєва не виникло особливих застережень не тільки у конкурсної комісії, а й у Громадської ради доброчесності – незалежного органу, який оцінював кандидатів.
Звісно, завжди є можливість пояснити такі казуси людським фактором: кандидат, біографія якої була до кар’єрної вершини абсолютно чистою, не пройшла випробування «мідними трубами». Але це в українських реаліях це не єдиний резонансний приклад, коли конкурсна комісія робила хибний вибір. Згадаймо попередні гучні скандали: з першим керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назаром Холодницьким, прослушка в кабінеті якого виявила багато цікавого, або вже визнану помилковою ставку на ексголову Бюро економічного бюро Вадима Мельника, якого також було призначено за результатами конкурсу.
Втім, ще в ході конкурсів з відбору голови БЕБ та керівника Державного бюро розслідувань було виявлено низку порушень, а антикорупційні активісти взагалі не використовують щодо цих процедур іншого визначення, ніж «мєждусобойчики». Влада швидко пристосувалася «підлаштовувати» конкурсні процедури на свою користь, а участь міжнародних експертів в конкурсних комісіях, що мала б забезпечувати незалежний відбір, не завжди спрацьовує. Про це вже відкрито кажуть представники українських громадських організацій, які, власне, самі й домагалися включення міжнародників в комісії та надання їм вирішального голосу.
Як показала практика, закордонні партнери не завжди розуміють всієї «глибини глибин» місцевої візантійщини, підпадають під вплив українських членів комісій та схильні до компромісів там, де без них варто було б обійтися. На ситуацію також впливає війна – дистанційні засідання конкурсних комісій не сприяють глибокому зануренню міжнародників у внутрішні процеси. Можливості для маніпуляцій посилює ще й те, що багато засідань проходить у закритому режимі, і зрозуміти, що саме там відбувається і за якими критеріями відбирають тих чи інших кандидатів, просто не є можливим.
Там, де владі важко проштовхнути свої кандидатури або її влаштовує постійний кадровий хаос, вона просто затягує конкурси на невизначений термін. Свіжий приклад –багатостраждальний конкурс з відбору нового очільника Агентства з розшуку та менеджменту активів (АРМА): нарешті він вийшов на фінішну пряму. Цього конкурсу чекали аж надто довго, хоча важливість АРМА важко переоцінити: саме ця структура управляє заарештованими антикорупційними органами активами, зокрема тими, що належали російським олігархам та місцевим посіпакам Кремля. Попередній голова Агентства був звільнений більше, ніж три роки тому, – наприкінці 2019 року – і з того часу ходило багато розмов стосовно неефективності цього органу, а з вуст керівника монобільшості Давида Арахамії навіть лунала думка щодо ліквідації АРМА. Але поки обійшлося без кардинальних заходів, і конкурсній комісії залишилося обрати кращого з претендентів.
Випадок із АРМА не є чимось унікальним. Деякі структури роками перебувають під керівництвом виконувачів обов’язки, а конкурси з обрання повноцінного керівника під різними приводами затягуються. Чого варта історія з Спеціалізованою антикорупційною прокуратурою: між відставкою попереднього голови Назара Холодницького та призначенням Олександра Клименка минуло два роки. Причому вже навіть після того, як довгоочікуваний конкурс нарешті відбувся, Клименко чекав свого призначення ще кілька місяців. Таку неквапливість антикорупційні активісти пояснювали тим, що у постійній невизначеності в САП був зацікавлений заступник голови Офісу президента Олег Татаров. А Клименко на додачу ще й був детективом НАБУ, який вручав Татарову підозру у справі щодо корупції з житлом для нацгвардійців на столичному Печерську.
Якщо Клименка не можна було назвати комфортним для влади призначенцем, то з новим директором «суміжного» до САП відомства – Національного антикорупційного бюро – дещо інша ситуація. Конкурс, що завершився у березні, супроводжувався тривожними попередженнями громадськості про те, що Банкова тягне нагору свого фаворита. Так і сталося – бюро очолив Семен Кривонос, якого пов’язувало з Офісом президента кілька ниточок у біографії. Шлях до перемоги йому іноді розчищався штучно: наприклад, конкурсна комісія з формальних обставин «забракувала» сильного кандидата Руслана Габріеляна – детектива НАБУ, що вів справу, в якій фігурував… той самий Татаров.
«У випадку з обранням голови НАБУ комісія сама себе обмежила, коли вирішила, що буде обирати лише з-поміж двадцяти кандидатів», – згадує голова Громадської ради при Національному агентстві з питань запобігання корупції Катерина Бутко, що уважно слідкувала за цим конкурсом. На її думку, такий невеликий простір для вибору призвів до того, що список трьох фіналістів, серед яких опинився Кривонос, став абсолютно компромісним і для іноземних, і для українських членів комісії. Проте і за цей список проголосувало лише четверо з шести з них.
Втім, перша ж публічна справа загадкового Кривоноса на чолі Бюро стала вибуховою. Звісно, він не затягав по допитах Татарова, але викриття цілого голови Верховного суду поки змусило притихнути критиків його призначення.
Претензії є не тільки до призначення «топів»: окрім вже згаданого складу Верховного суду, антикорупційна громадськість вказує на досить посередній результат відбору членів Вищої ради правосуддя, який здійснювала Етична рада за участі іноземців.
Тож чи дійсно інститут кадрових конкурсів у нинішніх умовах дав збій, а скандал у Верховному суді лише вершина цієї проблеми?
Приземлити «космонавтів»
Антикорупційні активісти, які розраховували, що незалежні конкурси призведуть до корінних змін в кадровому наповненні влади, не погоджуються з тим, що цю ідею спіткало повне фіаско. Наприклад, очевидну невдачу з конкурсом до Верховного суду вони пояснюють тим, що висновки Громадської ради доброчесності не були обов’язковими для врахування та не впливали на кінцевий результат рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Інакше до найвищого суду не потрапили б такі «зашкварені» персонажі як екссуддя Вищого господарського суду Богдан Львов.
«Навіть нормально проведені конкурси не дають стовідсоткового гарантованого результату. Тому мають бути інші запобіжники – дисциплінарні процедури, антикорупційні заходи, – каже голова фундації Dejure Михайло Жернаков. Антикорупційний експерт впевнений, що наразі конкурси просто нема чим замінити, а негідників, які прориваються крізь їхнє сито, треба позбуватися точково: «А яка альтернатива – народним голосуванням суддів обирати чи хай їх Офіс президента напряму призначає?»
Кожна конкурсна комісія формується за своїми принципами, тому «золоту середину» для ідеального відбору найкращих досі не знайдено. Вразливою ланкою комісій вважається їхня українська частина, яка призначається за квотою вітчизняних владних органів та політичних гравців. Аби урівноважити місцевих представників, які обтяжені власними інтересами, до роботи комісій залучаються так звані незалежні міжнародники. Система всіляко пручалася і пручається під патріотичними гаслами залученню іноземців, але до їхньої участі в конкурсах вже всі звикли.
Ключовим тепер є надання міжнародникам прерогативи вирішального голосу. Так, під час розгляду нового закону про Конституційний суд та формування конкурсної комісії з обрання його суддів пропонувалися варіанти, коли до іноземної частини комісії додається ще один член і їх стає арифметична більшість, або міжнародники мають вирішальне слово навіть за чисельного паритету з місцевими членами журі. Втім у проєкті, який Верховна Рада відправила до Венеційки, конкурсна комісія залишається в форматі «три на три». Такий формат, на думку антикорупціонерів, є небезпечним тим, що політично ангажовані члени комісії можуть заблокувати будь-яку достойну кандидатуру, проте їм нескладно буде перетягнути на свій бік частину міжнародників при голосуванні за зовні незашкварену «потрібну» фігуру.
Повноцінну участь міжнародників у конкурсних комісіях ускладнює й воєнний час, за цих обставин розширюються можливості маніпулювання їхньою думкою, вважає Катерина Бутко. На думку експертки, можуть виникати ситуації, коли міжнародники не опонуватимуть достатньо українським членам комісії та будуть намагатися вирішити питання компромісно. А українські представники в свою чергу будуть користуватися цим і намагатимуться вводити своїх іноземних колег в оману.
«Можливо, треба попрацювати над композицією комісій так, аби вони включали також представників громадського суспільства, які більше орієнтуються в реаліях та можуть цьому запобігти маніпуляціям», – пропонує Бутко.
З такою ідеєю погоджується членкиня правління Центру політико-правових реформ Юлія Кириченко. Вона вважає, що міжнародні партнерські організації мають бути представлені в конкурсних комісіях, але з одним нюансом – серед їхніх експертів мають бути громадяни України, обізнані з усіма вадами нашої слабкої демократії. Також Кириченко наголошує на тому, що у недоброчесній поведінці були помічені саме ті правники, щодо яких давала негативні висновки Громадська рада доброчесності. Тож, враховуючи цей досвід, треба продовжити її роботу та зробити висновки ради не лише рекомендаційними.
Михайло Жернаков з Dejure повторює думку про необхідність дещо переосмислити роль міжнародників, які не розуміють загального контексту і черпають його з того, що їм розкажуть на місці українські члени комісії. Останні все-таки продовжують сильно впливають на порядок денний, навіть якщо не мають переважного голосу. На його думку, ситуацію міг би врятувати принаймні один українець, делегований за квотою міжнародних експертів, який би доносив їм альтернативну точку зору. Вочевидь, у ролі таких «поводирів» представники численних антикорупційних організацій бачать, зокрема, й себе.
«Досвіду конкурсів – і хорошого, і поганого – у нас достатньо, і ми прекрасно бачимо, що працює, а що ні, – каже Жернаков. – Наприклад, при відборі до Антикорупційного суду спрацювала формула – «шість іноземців, нуль українців» і конструктивна співпраця з представниками громадськості. За такого формату комісія приймає зважені рішення, на які ніхто не впливає».
В одному човні
У тому, що конкурси, попри всі проблеми, не можна хоронити, впевнений перший заступник голови парламентського комітету з антикорупційної політики Ярослав Юрчишин. За його шкалою, вдалими можна назвати конкурси за участю міжнародників, що формувала скла Вищої кваліфікаційної комісії суддів, яка не працювала майже три роки, керівництва НАЗК та навіть розкритикованого авансом голови НАБУ. Серед провалів нардеп називає досвід з Холодницьким та кадровий «висяк» в АРМА.
Юрчишин перелічує кілька чинників, які потрібні, аби конкурси працювали з мінімумом збоїв:
«По-перше, потрібен адекватний перелік кандидатів. Два-три сильних кандидати відсікли б будь-яких політичних призначенців. Друге – це захищеність конкурсних процедур. Якщо в них є дірки, ними точно скористаються і точно не на користь справі – варто згадати відсторонення Габріеляна від конкурсу до НАБУ або Данилюка (Олександр Данилюк – ексміністр фінансів, екссекретар РНБО), якого вибили з конкурсу на БЕБ.
І третє – жодні конкурси не будуть працювати, якщо нема невідворотності покарання. У «сірої конячки», яка потрапила на керівну посаду, має бути постійне відчуття, що до неї прийдуть, якщо вона буде щось робити не так. Але часто справи, особливо політичні, затягуються, і людям дають втекти, як Кирилу Шевченку (ексголова Нацбанку) чи Владиславу Трубіцину (депутат Київради)».
Втім, категорично стверджувати, що українська влада зацікавлена виключно в саботуванні конкурсів, також не можна. Банковій не з руки саджати у головне крісло НАБУ неприховану маріонетку та зайвий раз дратувати західних партнерів. Принаймні, справа Князєва має продемонструвати, що боротьба з корупцією залишається в пріоритеті навіть в умовах війни.
«Новим головам НАБУ та САП треба показувати результат, – зауважує політолог Володимир Фесенко. – Думаю, вони діють з оглядкою на Банкову, але, окрім того, є закордонні донори, євроінтеграційні вимоги… Для влади важлива і внутрішня громадська думка, яка вимагає боротьби з корупцією. Тому в цьому є спільний інтерес як антикорупційних інституцій, так і Банкової».
Щодо існуючої системи конкурсів Фесенко посміхається, згадуючи відгуки з інших країн, що Україна аж надто ретельно до неї підійшла. Втім, давати задню вже пізно – наразі цей механізм, попри всі його «баги» і необхідність доопрацювання, є безальтернативним. Більш того, західні партнери натякають, що непогано б починати повертати масові конкурси на держслужбу, які наразі заморожені через воєнний стан…
Джерело: "Главком"
