Камбек ординського нукера

«Щулимось під поглядом О.Ф., ніби під дулом сміт-вессона – він нам ще згадає і Капліна з сокирою, і «найрідніше місто», і меморандум Юрія Васильовича…»

(Із розмов, підслуханих під час демонтажу штабу «ЗеЗмін»)

Причини мамаєвого камбека в Полтаві ще будуть проаналізовані вздовж і впоперек, а його творців і уславлять, і розчехвостять у хвіст і в гриву.

Наразі ж у медійному середовищі усталюється думка, що політтехнологічний слуга слуги-Іващенка, столичний пан Павловський в Полтаві переборщив з помиями. Пана Ярослава не поінформували про існування в духовній столиці тролейбусної зупинки «Цукрова», як символу народовладдя. Тут місцева публіка у процесі вибору вподобань більше звикла реагувати на стимулюючі минтуси. А убогого – жаліти.

Тому й не спрацював акцент команди забудовників на диявольщину в образі Олександра Федоровича. «Чорним піарщиком» середньостатистична електоральна бабця з Кобищанів називає не близького їй за душевною організацією Мамая, а сусіда-алкоголіка, вкладаючи у лайку лише й відомі сенси, щось на кшталт «а хай би тобі очі повилазили». І на цей ядерний загін підстаркуватих фанатиків Мамая, а саме цей виборець відвідав дільниці у другому турі, жодним чином не вплинула відсутність їхнього благодійника на полях передвиборчих змагань.

Ми й самі дивувалися, продираючись крізь шереги іващенкових агітаторів на кожному перехресті, уникаючи вимогливого запитання в очах вусаня «А ти записався?» з кожного стовпа і біг-борду, притримуючи щелепу від подивування неймовірними трансформаціями бубликів і удовиченків – де ж фінальна агресія реваншиста Олександра Федоровича?

Принагідно нагадуємо, що перипетії «боротьби Іващенка з тінню Мамая» нас не обходили – ми з рідними й близькими були зразу налаштовані пройти між двома лихами по-кравчуцьки, між бюлетенями. Із сільського дитинства винесли спогад про естетичний консонанс – що коров’ячий кізяк, що купка собачого лайна стежку до двору не прикрашали. Тому, хоч і обвішані знущальними ярликами від принципових прихильників «змін» у виконанні зелених блазнюків, тішимося незаляпаними білими одежами – принаймні, совість наша чиста.

Атож, ділимося своїм, певно ж, не вельми оригінальним ураженням. Так-так, саме ураженням. Бо доводиться визнавати, що й найзапеклішому оптимісту сьогодні не уникнути впливів цілої низки негативних факторів – осіннього спліну з дощами і сніговим вкрапленням, ковідної пошесті, яка все ще набирає темпу, триваючого всеукраїнського запаморочення від зеленої інфлюенци. Чи комусь з колег комфортно під мокрим рядном з поверненням Мамая?

Є речі, котрі важко даються нашому кобищанцю. І моральна гігієна теж серед важкодоступних чеснот. Якщо роками береш гречку, цукор, гривню-другу з брудних рук корупціонера, мовчи про світле кохання і першу вчительку.

Дуже різко розкидає громадян по обидва боки лінії суспільного розмежування не лише поголовна відсутність критичного мислення. Та й уявлення про героїзм сьогодні надто поляризовані географічно – одна справа бути національним героєм під львівською ратушею, інша – під ненависним поглядом «нель штеп» у Слов'янську. Про власне героїзм полтавців в принципі не йдеться, тут – за кобищанськими парканами – чистокровний демократичний кінь ще не іржав і не валявся.

Тепер слідкуйте, панове, за наперстками. Дивіться, зелений чувак з шапіто отримав булаву не лише голосами покоління, просякнутого сленгом «прикольно» і «тіпа класно». Серйозніші претензії до дорослої «третьої верстви», яка на нуль помножила енергетику новаторства та ентузіазму і збилася на байдуже спостереження за гуано голубів на пам’ятниках Олександру Сергійовичу і Івану Степановичу.

Як на нас, полтавський ґатунок електорального світогляду чи не винятковий – наша міська ОТГ була серед двох, які допустили до другого туру мерських перегонів зелену цвіль. Ґатунок, трачений особливо цинічним способом. Порівняйте, як хвацько і низько опустили слуг менше травмовані плебейством міщани!  

Отож, полтавський клінч, в якому було зліпилися ніякі не антиподи – швидше сіамці, продемонстрував цивілізаційне: коли людина надовго зациклюється на «хі-хі», у неї всередині наступають незворотні зміни. Зникає не лише розуміння чогось серйознішого за циркові вправи зі спідньою білизною, а й здатність відповідати на житейські виклики.

І навіжене биття себе в груди зеленим претендентом з обітницею вже завтра зранку поміняти каналізаційний люк чи пофарбувати лавку – не вельми переконливий резон на тлі суцільної брехні його кумира. Сьогодні, милі наші опоненти, дивитися на світ крізь зелене скельце щонайменше не комільфо.

Що вже говорити про сакральне – чому шведи й росіяни позводили пам’ятники своїм полеглим на таки ж чужому для них полі Полтавської битви, а українці українцям на своєму полі так на щось вікопомне і не сподобились?

А важучий, мало не трагічний шлях гранітного Мазепи до Соборного майдану? За діяльного спротиву нинішнього героя камбеку? І ви хочете від краян критичного мислення? Зазирніть за паркан на Кобищанах: там деінде у ходу ще рефлекси собаки Павлова.

Нас запрошують (чи гонять?) до чергового льодовикового періоду.

І стежка вже не лащиться під ногу,

І не співає — каркає лиш птах…

Взуваймось добре на свою дорогу,

Вдягаймось тепло на зимовий шлях.

Цитуємо свого Вінграновського і витрушуємо з шалика засіб антиміль із запахом лаванди – грудень, холодно. «Холодно…», – проспівав було Андрій Йосипович Богдан не своїм голосом у форматі Норманді й відспівався. Колись же й на Кобищанах потепліє, й національне горе відвідоситься, а місцеве – відмамається.