Коли Одіссей повертався з Трої: що відбувалося на землях України
Відповідь виявляється значно цікавішою, ніж може здатися.
Вихід «Одіссеї» Крістофера Нолана знову привернув увагу до Гомера, Троянської війни та археології бронзової доби. Але яким був у цей час світ на іншому боці Чорного моря — на землях сучасної України?
Вихід на екрани «Одіссеї» Крістофера Нолана повернув у публічний простір старі питання: чи існував Одіссей, де розташовувалася Троя і скільки історичної правди зберегли поеми Гомера.
Для українського читача до них можна додати ще одне: а що в цей час відбувалося на землях сучасної України?
Відповідь виявляється значно цікавішою, ніж може здатися. Поки в Егейському світі занепадали палацові центри, а пам’ять про війни та морські подорожі поступово перетворювалася на епос, у Північному Причорномор’ї також існували укріплені поселення, працювали майстри-металурги й пролягали шляхи обміну. Одну з найвиразніших пам’яток цієї доби сьогодні можна побачити просто в центрі Миколаєва.
Якого часу стосується «Одіссея»
Насамперед варто розділити час, про який оповідає поема, і час її створення.
Троянську війну традиційно відносять до кінця XIII або початку XII століття до н. е. Один із горизонтів руйнування пізньобронзової Трої — Трою VIIa — дослідники часто датують часом близько 1200 року до н. е. Проте безпосередньо пов’язати його з війною, описаною Гомером, неможливо. Археологічна Троя і Троя «Іліади» — не цілком те саме.
Самі «Іліада» й «Одіссея» набули відомої нам форми значно пізніше — ймовірно, наприкінці VIII або на початку VII століття до н. е. Між можливими подіями та їхнім записом лежали кілька століть усної традиції. За цей час оповіді змінювалися, доповнювалися й увібрали реалії різних епох.
Тому світ Гомера не можна сприймати як точний опис бронзової доби. Це складне поєднання давньої пам’яті, пізніших уявлень і поетичної вигадки. Проте умовна «доба Одіссея» дає змогу поглянути на події, що одночасно відбувалися в інших частинах Європи.
Інший берег бронзової доби
Наприкінці II тисячоліття до н. е. Північне Причорномор’я не було порожньою периферією. Тут жили спільноти землеробів і скотарів, які використовували річкові шляхи, обробляли бронзу, виготовляли зброю, знаряддя та прикраси.
У XVI–XIII століттях до н. е. у степовій частині України були поширені пам’ятки сабатинівської культури. У XII–X століттях до н. е. тут існували спільноти білозерської культури. Перехід між ними супроводжувався змінами в господарстві, переміщеннями населення та перебудовою давніх зв’язків.
Саме до цього часу належить Дикий Сад — укріплене поселення, розташоване на високому березі біля злиття Інгулу та Південного Бугу. Сьогодні його територія міститься в історичному центрі Миколаєва.
Дослідники датують Дикий Сад приблизно від середини XIII до кінця XI — початку X століття до н. е. Отже, частина його історії справді припадає на час, із яким традиційно пов’язують завершення Троянської війни та повернення гомерівських героїв додому.
Укріплений центр над Інгулом
Назву пам’ятка отримала від міського урочища Дикий Сад. Перші археологічні знахідки тут зробив у 1927 році миколаївський краєзнавець Феодосій Камінський. Систематичні дослідження розпочалися значно пізніше, а розкопки останніх десятиліть дали змогу відновити загальну структуру поселення.
Його відома площа становить близько чотирьох гектарів. Дослідники умовно поділяють Дикий Сад на «цитадель», «передмістя» і «посад». Центральну частину захищав рів завширшки до п’яти метрів і завглибшки близько трьох метрів. Його внутрішню стінку зміцнювали плитами вапняку. Збереглися й кам’яні основи конструкцій, які археологи інтерпретують як залишки двох дерев’яних мостів через рів.
На пам’ятці досліджено 55 об’єктів — житлових, господарських, культових та оборонних. Споруди були різними: наземними з кам’яними основами, глинобитними, частково заглибленими та заглибленими. Деякі з них розташовувалися рядами, утворюючи щільну й досить упорядковану забудову.
Отже, це була не сезонна стоянка і не невелике селище кількох родин, а великий укріплений центр, спорудження якого вимагало організації та спільної праці.
Саме тому Дикий Сад нерідко називають «протомістом» або «містом-портом». Проте з такими визначеннями варто бути обережними. Ми не знаємо, як мешканці називали своє поселення, якою була система влади й скільки людей тут жило одночасно. Коректніше говорити про укріплений центр, який міг виконувати оборонні, ремісничі, господарські та обмінні функції.
Чим жили мешканці Дикого Саду
Археологічні знахідки дозволяють побачити життя поселення без допомоги легендарних царів і поетичних описів.
Його мешканці вирощували пшеницю, просо та ячмінь, утримували велику й дрібну рогату худобу, свиней і коней. Важливу роль відігравало рибальство. Про це свідчать зернотерки, серпи, залишки культурних рослин, кістки тварин і риб, рибальські гачки та кам’яні грузила.
Тут займалися гончарством, ткацтвом, обробкою дерева, каменю, кістки й рогу. Особливе значення мала робота з бронзою. На городищі знайдено ливарні форми, тигель, сопло і відходи виробництва — безпосередні свідчення праці місцевих майстрів.
Однією з найвідоміших знахідок став бронзовий скарб, виявлений 2008 року. Він складався з 15 предметів загальною масою понад три кілограми: 13 сокир-кельтів, ножа і наконечника дротика. Частина речей має паралелі в Подніпров’ї та Карпато-Трансильванському регіоні. Це свідчить про широке коло контактів, хоча не обов’язково про прямі подорожі між віддаленими територіями: речі, метал і технології могли поширюватися через ланцюг посередників.
Розташування Дикого Саду також було невипадковим. Інгул і Південний Буг відкривали шлях углиб суходолу, а Бузький лиман — до Чорного моря. Ймовірно, поселення контролювало важливу переправу й було одним із вузлів обміну між Степовим Побужжям та Карпато-Дунайським регіоном. Однак твердження про великий порт або постійну міжнародну торгівлю поки залишаються дослідницькими реконструкціями.
Чи був Дикий Сад «українською Троєю»
Дикий Сад часто називають «степовою» або «українською Троєю». Для популяризації це яскрава формула: обидва укріплені поселення існували приблизно одночасно й займали вигідне положення поблизу важливих шляхів.
Але наукового ототожнення тут немає. Троя була центром біля входу до Дарданелл, безпосередньо пов’язаним з Егейським світом і Західною Анатолією. Дикий Сад належав до іншого культурного середовища Північного Причорномор’я. Їх зближує передусім хронологія, а не тотожність населення чи суспільного устрою.
Так само дискусійними є спроби пов’язати пам’ятку з кіммерійцями. В «Одіссеї» згадується далекий народ кіммерійців, однак цей образ має виразно міфологічні риси. Історичних кіммерійців фіксують близькосхідні та грецькі джерела VIII–VII століть до н. е., але співвіднесення цих свідчень із конкретними археологічними культурами залишається предметом дискусії. Тому називати мешканців Дикого Саду кіммерійцями було б передчасно.
Чи міг Одіссей доплисти до України
Археологічних доказів цього немає.
Маршрут Одіссея неможливо точно нанести на сучасну карту: реальні географічні знання в поемі поєднані з міфологічними місцями й уявленнями про край світу. Більшість запропонованих маршрутів пов’язана із Середземним морем.
Питання про подорожі мікенських мореплавців до Чорного моря залишається відкритим. Окремі знахідки та подібність предметів можуть свідчити про контакти між Егейським і Причорноморським світами, але переконливих доказів присутності ахейців у Дикому Саду немає.
Постійні грецькі поселення з’явилися на північному узбережжі Чорного моря лише через кілька століть. Наприкінці VII століття до н. е. виникло поселення на острові Березань, а в VI столітті до н. е. почала розвиватися Ольвія. Саме тоді контакти місцевого населення з грецьким світом стали безпосередніми й добре помітними в археологічних матеріалах.
Отже, шукати «нашого Одіссея» немає потреби. Значно цікавіше побачити поруч із добре відомим гомерівським світом інший — без писемних поем, але з укріпленими центрами, майстрами, шляхами та власними історичними змінами.
Гомер залишив нам імена Одіссея, Пенелопи й Агамемнона. Імен мешканців Дикого Саду ми не знаємо. Їхню історію записали не поети, а культурні нашарування археологічної пам’ятки.
