Колонізація Африки у XXI столітті. Арена боротьби світових держав (продовження)
Концепція поглинання економіки інших країн Китаєм досить проста.
Першу частину читайте ТУТ
Пекін за власний рахунок інвестує у розвиток промисловості та інфраструктури бідних африканських країн фінанси, матеріали, обладнання та навіть завозить китайську робочу силу. А партнери мають лише обслуговувати борги.
Однак, у випадку невиплати вся надана власність переходить під китайський контроль. Зазвичай, економічно слабкі держави «Чорного континенту» не в змозі згодом розрахуватися з боргами. Таким чином відбувається повзуча колонізація континенту. Вже зараз «китайські інвестиції» підминають під «Піднебесну» інфраструктуру (залізні дороги, аеропорти та морські порти) та промисловість Замбії, Алжиру, Чаду, Габону, Кенії, Анголи, Зімбабве, Південного Судану Ліберії, Лівії, Нігерії та Уганди. У 2015 році сукупний товарообіг Пекіну з країнами Африки досяг 300 мільярдів доларів, до 2020 намічений вихід на 400 мільярдів з подальшим запланованим зростанням. Нині країни Африки поставляють у Китай 23% всієї нафти, що імпортується і до третини промислової сировини, особливо, в металургії.
«Мінус китайських інвестицій в тому, що Китай часто привозить власних робітників, витісняючи місцевих, – пояснює старший дослідник в галузі міжнародної безпеки RAND Corporation Тімоті Хіт, – Приплив дешевих китайських товарів на африканський ринок призводить до зниження цін для споживачів, але нерідко це також означає більш високий рівень безробіття, тому що місцеві виробники не можуть змагатися з китайським імпортом».
У липні 2019 року у Пекіні пройшов перший Китайсько-Африканський форум з безпеки. У ньому взяли участь представники близько 50 країн. За інформацією агентства «Сіньхуа», на конференції обговорювали перспективи військового співробітництва між КНР та Африкою. «Чорний континент» надзвичайно активно залучається Пекіном в його головний зовнішньополітичний і зовнішньоекономічний проект «Один пояс - один шлях», а також в суміжний проект будівництва військових баз за кордоном «Нитка перлів». Для матеріально-технічного забезпечення кораблів ВМС Національно-Визвольної Армії Китаю та відпочинку екіпажів задіяні порти Розжарите в Мозамбіку, Анцеранане на Мадагаскарі, Момбаса в Кенії, Вікторія на Сейшельських островах та Дар-ес-Салам в Танзанії.
У 2017 році в Джібуті відкрилася перша закордонна військова-морська база Китаю. Невелика африканська країна розташована на одному з берегів Баб-ель-Мандебської протоки, який служить воротами в Червоне море, що дає доступ до Суецького каналу. До речі російські військові теж пробували розмістити військовий контингент у Джибуті, однак зусиллями США ідею розвернення російської військової бази вдалося звести на нуль.
Тим часом, за неперевіреною інформацією, активно будується китайська військова база поряд з портом Уолфиш-Бей в Намібії. Саме у цій країні знаходяться уранові шахти, де працюють китайські робітники. Ядерна паливо з Намібії дає змогу Пекіну посилити свою атомну промисловість та позбутись від вугільної залежності. До того ж це матеріал для виготовлення нових ядерних боєголовок.
Військову присутність КНР в Африці поступово збільшується. У 2017 Збройні сили Китайської республіки провели спільні навчання з військами Нігерії, Камеруну, Габону та Гани. Тоді ж в африканських місіях ООН взяли участь 2400 китайських солдатів.
Тут треба зауважити, боротьба за вплив на «Чорний континент» не обмежується участю лише двох міжнародних гравців. Традиційно ця територія перебувала у сфері впливу інших світових держав. У середині ХХ століття Франція та Великобританія володіли гігантськими колоніями на континенті. І, хоч світ змінюється, а авторитет західноєвропейських країн вступає в протиборство з новими силам, хибним було б вважати що вони просто звідти пішли.
Фактично Париж й досі тримає під економічним контролем більшість свої колишніх володінь. Наприклад уран з Нігера забезпечує 1/4 всіє електроенергетики у Франції, а загалом її громадяни мають долю або управляють більшістю підприємствами колишніх своїх колоній. Теж саме можна сказати й про постійне військове втручання у внутрішні справи країн континенту. Тільки в період з 1960-го по 2005-й роки французи 46 разів вводили війська на території держав Африки. І досі, після частково закриття ряду військових баз, на континенті знаходиться значний військовий контингент. Кілька років тому його чисельність становила 4610 солдат в Західній Африці, 2180 у в Центральній Африці, а ще 270 протистояли піратам в Аденській затоці. У 2011 році французи вводили війська у Кот-д’Іувар, взимку 2012-2013 відбулося вторгнення на територію Малі. Офіційно причини були різні. А фактично – захист французьких економічних та політичних інтересів у регіоні.
У грудні 2013 року розпочалася французька військова операція «Sangaris», у вищезгаданій Центрально-африканській Республіці. За даними експерта, відставного генерала Жан-Венсана Бріссо протягом трьох років у ній взяли участь 15 000 французьких військовослужбовців. Однак, як вказують теперішні події, політичний вплив Парижу у ЦАР поступово витісняється активною участю Кремля. Та й загалом відбувається поступова переорієнтація французьких колишніх колоній на вищезгаданих гостей зі сходу – Москву та Пекін. І все ж, остаточно списувати вплив Парижу на колишні колонії не варто.
Велика Британія теж не дуже квапиться полишати континент. Ряд колишніх колоній Лондону й досі входить до Британської Співдружності Націй, офіційною головою якої є англійська королева. 18 африканських держав є постійними членами цього альянсу. Однак, у даному випадку не можна стверджувати про саме військову присутність. Англійці домінують завдяки довготривалим торговими союзам, взаємовигідною економічною співпрацею та вмілою дипломатією.
Військова, політична та економічна боротьба за Африку триває. Хто вийде остаточним переможцем важко сказати. Умовно попереду Китай, який займає перше місце в обсягах торгівлі з країнами континенту. Щодо Москви… На думку британського аналітика Саймона Еллісона зусилля Росії по створенню зон впливу в Африці не дуже успішні. Кремль програє конкуренцію за вплив у Африці США, які мають військові потужності на континенті, Франції, яка досі активно взаємодіє зі своїми колишніми колоніями, і Китаю, який активно будує інфраструктуру в Африці і поширює свій вплив через Інститут Конфуція. Як бачимо Британія та Франція на даному етапі виступають у ролі захисника результатів своїх минулих досягнень. А Сполучені Штати поки що традиційно займають традиційну позицію «няні в дитсадку», що дозволяє малим дітям погратися в пісочниці. Але це вже окрема історія.
Спеціально для «Останнього Бастіону»
