«Імітатори змін» у Генеральному штабі нарешті дослухалися окопних голосів. Тепер справа за досвідченими й загартованими у боях кадрами.
Призначення Михайла Драпатого командувачем Сухопутних військ показове й символічне. Вадим Сухаревський, який перший відкрив вогонь по ворогу на Донбасі та Драпатий, який штурмував барикади у Маріуполі у стилі Домініка Торетто, — це дійсно знакові призначення.
Ейфорії від недавніх призначень не відчуваю звісно, бо дуже складно буде оцінити їх результати об'єктивно. Дуже складна ситуація, та ж сама система з усіма тими «згідно-відповідно», які готові пожертвувати всім заради своїх амбіцій та почуття власної важливості, але кроки політична влада зробила.
Чому зробила? — До певного часу в армії панувала певна внутрішня цензура. Не через примус і накази Генштабу, а через те, що всі військові, навіть ті, які прийшли вперше в армію, працювали у публічних сферах і звикли, що треба озвучити проблему, щоби рано чи пізно її вирішити.
Мовчали здебільшого розуміючи, що можна нашкодити, сказавши зайве. Поступово усвідомлення проблем накопичувалися й обговорювалося або приватно або публічно, але доволі завуальовано в ненав'язливій формі: про бюрократію, про дивні накази, нераціональне застосування сил і засобів тощо.
З часом стало зрозуміло, що по-хорошому не виходить, адже проблеми накопичуються, вирішувати їх не поспішають чи не збираються. Тому критичні голоси військовиків ставали все більш гучними.
Ще раніше волонтери у повний голос почали говорити те, що військові собі не могли дозволити навіть попри високий рівень роздратування», — це все накопичувалося як снігова куля. Сюди додалася демагогія на питаннях оборони у політичному середовищі та відчуття несправедливості по в усіх стратах суспільства.
Критичні голоси зробили свою роботу до певної міри. Якщо ви хочете соціальних змін, які в середині системи ніяк не можуть реалізуватися (нема кому, нема волі, в тих кого є бачення і воля нема впливу), потрібна комунікація для цих самих змін:
Перші два пункти реалізовані зусиллями різних активних груп. З другими двома складніше — варіантів рішень багато, ресурсів мало, обмежень багато, якісь рішення ми побачили.
Верховний головнокомандувач озвучив, що треба зміни, тобто є усвідомлення, що далі так жити не можна, тож ухвалили кадрові рішення. До того ж спробували показати, що почули голос із ланки нижчої за Генштаб, мовляв, «ми вас чуємо».
Чи підуть за цим реальні зміни, чи система не зрушить зі своїх позицій, побачимо. Не зачаровуємось, щоби не розчаровуватися, ну, і про мотивацію рішень... медійна палиця, яка б'є по руках, спонукає щось робити!
Все це до того, що внутрішня цензура себе не виправдала, на жаль. Баланс зрушив до тієї точки, коли мовчання почало шкодити більше, ніж ризик озвучити зайве і це — погано.
Бо коли командир однієї з найефективніших бригад у Силах Оборони мусить виходити з публічними закликами про реформу управління у військах, це означає, що в нього не лишилося вибору. Унікальна риса нашого суспільства у тому, що комунікація для змін, у тому числі в армії може мати горизонтально-масовий характер.
Позитив у тому, що при такій схемі це неможливо проігнорувати. Зараз можливо найскладніший момент війни або ми наближаємось до такого, а тому скільки б часу ми не втратили, треба досягати змін, навіть, якщо дуже запізнюємося з цим, це краще, ніж їхня відсутність.