Кривавий архітектор НКВС: хто такий Наум Ейтінгон, який будував імперію терору

Майстер убивств і провокацій: ким був генерал НКВС Наум Ейтінгон.

«Я генерал державної безпеки і єврей. Є гарантія, що я закінчу свої дні у в'язниці...»

Наум Ейтінгон у розмові з Павлом Судоплатовим.

Наум Ісаакович Ейтінгон — співробітник ВЧК–ОГПУ–НКВС–МДБ, генерал-майор державної безпеки.

Трудову діяльність розпочав у Могильові на початку 1917 року. Під час німецької окупації працював робітником цементного заводу, де входив до профспілкового комітету. У 1917 році вступив до партії соціалістів-революціонерів. Працював у Могильовському губернському продовольчому комітеті діловодом 2-го розряду, згодом був призначений інструктором із товарообміну. З 20 березня 1919 року перейшов до губернського бюро робітничої кооперації, де працював до грудня того ж року. У квітні 1919 року, після утворення Гомельської губернії, адміністративний центр було перенесено з Могильова до Гомеля. Під час партійного тижня в жовтні 1919 року, навчаючись на кооперативних курсах, вступив до лав РКП(б). З грудня 1919-го до травня 1920 року служив в установах Гомельської губернської профспілки.

З 10 травня 1920 року — співробітник Гомельської ЧК. У доповіді представника ВЧК Романовського, складеній на початку грудня 1920 року за результатами перевірки роботи Гомельської губернської ЧК, Ейтінгона особисто відзначили як «світлу пляму серед уповноважених». У списку особового складу станом на 15 січня 1921 року він значився помічником начальника секретно-оперативного відділу з одночасним виконанням обов'язків керівника. Наприкінці січня — на початку лютого 1921 року перебував у службовому відрядженні до Москви, а з 28 лютого тимчасово виконував обов'язки голови Гомельської губЧК Волленберга. 20 березня 1921 року губернський комітет РКП(б) затвердив Ейтінгона членом колегії губЧК. У квітні того ж року Волленберг, виступаючи на засіданні губкому, заявив, що «головним є секретно-оперативний відділ, а найпродуктивнішим його працівником є керівник Ейтінгон».

20 жовтня 1921 року на засіданні губернської комісії з партійної чистки Ейтінгона тимчасово залишили поза лавами РКП(б) для «додаткового випробування». Серед причин називали буржуазне походження, надто стрімку чекістську кар'єру, відсутність скромності, недостатнє засвоєння пролетарської психології та дисципліни. 24 листопада комісія переглянула своє рішення й відновила його в правах члена партії, врахувавши поранення під час боротьби з «бандитизмом» та майбутнє відрядження до Башкирії. Раніше, 12 листопада, Оргбюро ЦК РКП(б) призначило Волленберга головою Башкирської ЧК із правом узяти із собою особисто відібраних співробітників.

Після закінчення у 1924 році східного відділення Військової академії РСЧА працював в Іноземному відділі ОГПУ. У 1925 році перебував у Китаї, у 1927–1929 роках був віцеконсулом Генерального консульства СРСР у Харбіні, а в 1929 році працював у Туреччині. У 1930–1932 роках був помічником Якова Серебрянського в Управлінні спеціальних операцій, а згодом очолив секцію нелегальних операцій Іноземного відділу ОГПУ. У 1936–1938 роках був заступником резидента Олександра Орлова в Іспанії. Використовував псевдоніми «генерал Леонід Олександрович Котов», Грозовський, Леонов, Наумов, товариш Пабло та інші.

Ейтінгон займався організацією шпигунських і диверсійних операцій за кордоном. Серед найвідоміших:

• убивство лідера Північного Китаю та Маньчжурії Чжан Цзоліня;

• викрадення генералів білого руху Олександра Кутєпова та Євгена Міллера у Франції;

• ймовірна участь у долі «потрійного агента» Миколи Скобліна в Іспанії;

• вивезення до СРСР іспанського державного золотого запасу;

• спільна з Павлом Судоплатовим розробка операції «Качка» в Мексиці, під час якої агент Рамон Меркадер убив Лева Троцького.

З липня 1941 року Ейтінгон був заступником начальника 4-го управління НКВС і заступником керівника Особливої групи Павла Судоплатова при наркомі внутрішніх справ Лаврентії Берії.

Разом із Судоплатовим він домігся дозволу Берії звільнити з в'язниць колишніх співробітників розвідки й держбезпеки, яких гостро потребували на початку війни. Судоплатов згадував:

«Берію зовсім не цікавило, винні чи невинні ті, кого ми рекомендували. Він поставив лише одне запитання: "Ви впевнені, що вони нам потрібні?" — "Цілком упевнений", — відповів я. — "Тоді зв'яжіться з Богданом Кобуловим, нехай звільнить їх. І негайно використовуйте".»

У 1942 році Ейтінгона призначили заступником начальника 4-го управління НКВС СРСР, яке займалося розвідкою, терором і диверсіями в тилу противника. Як заступник Судоплатова він керував оперативними іграми «Монастир», «Кур'єри», «Березино» та «Арійці».

Ще в липні 1941 року Судоплатов і Ейтінгон вирішили створити за допомогою радянської агентури фіктивну прогерманську монархічну організацію під назвою «Престол». У лютому 1942 року після поразки німців під Москвою до них перейшов досвідчений радянський агент Олександр Дем'янов («Гейне»), який повідомив про існування цієї організації. Німецька розвідка повірила легенді, присвоїла агенту псевдонім «Макс» і після перевірок перекинула його назад до СРСР як агента абверу.

Через два тижні Дем'янов вийшов в ефір і передав німцям першу порцію дезінформації, підготовленої Генеральним штабом. Так почалася операція «Монастир». До СРСР почали прибувати кур'єри абверу, яких переважно затримували. Одному навіть дозволили повернутися, щоб підтвердити існування «Престолу». Для підтримання легенди радянські спецслужби організовували публікації про нібито диверсії та іноді навіть імітували акти саботажу. Операція тривала до кінця війни. У її ході було заарештовано понад 50 агентів абверу, сімох німецьких пособників, а також отримано значні кошти для фінансування легендованої організації. Судоплатова й Ейтінгона нагородили орденами Суворова ІІ ступеня, Дем'янова — орденом Червоної Зірки.

У серпні 1944 року через радіостанцію «Престолу» німецькому командуванню повідомили, що в Білорусі діє велике оточене німецьке з'єднання, яке потребує боєприпасів, продовольства та медикаментів. Вермахт повірив і розпочав операцію допомоги. Так стартувала операція «Березино», яку очолив Ейтінгон. За його ініціативою створили оперативну групу з працівників 4-го управління, завербованих німців, колишніх військовополонених, бійців ОМСБОН і полоненого підполковника Генріха Шерхорна, який виконував роль командира. Група створила фальшиву базу в тилу Червоної армії. За архівними даними, з осені 1944 до весни 1945 року німці здійснили 39 авіавильотів, скинули 22 розвідників, 255 вантажів із формою, боєприпасами, зброєю, продовольством, медикаментами та 1,8 млн радянських рублів. Водночас Дем'янов повідомляв про вигадані бої загону Шерхорна з радянськими військами. У березні 1945 року Шерхорн навіть отримав телеграму за підписом Гудеріана про нагородження Лицарським хрестом і присвоєння звання полковника. 5 травня 1945 року німці передали останню радіограму про припинення підтримки. За успішне проведення операції в листопаді 1945 року Ейтінгону присвоїли звання генерал-майора.

Із 1945 року він був заступником начальника відділу «С» НКВС (згодом МДБ), який займався збором і узагальненням розвідувальних даних щодо створення ядерної зброї.

У повоєнні роки очолював операції проти антирадянських партизанів — «лісових братів» у Литві та Західній Білорусі. Також був одним з організаторів ліквідації діячів українського націоналістичного руху.

У жовтні 1951 року був заарештований у межах «справи про сіоністську змову в МДБ». За «справою лікарів» була арештована й його сестра.

Після смерті Сталіна був звільнений за особистим розпорядженням Лаврентія Берії та призначений до системи МВС СРСР. Із травня 1953 року — заступник начальника 9-го відділу МВС СРСР. Уже в серпні 1953 року його знову заарештували як члена «банди Берії» та засудили до 12 років ув'язнення. Разом з Ейтінгоном із органів держбезпеки звільнили, а частину співробітників МДБ також заарештували.

У 1964 році був звільнений із місць позбавлення волі та працював старшим редактором видавництва «Міжнародна книга».

Помер 3 травня 1981 року. Похований у Москві на Новому Донському кладовищі.

Посмертно реабілітований у 1992 році.

«Я генерал державної безпеки і єврей. Є гарантія, що я закінчу свої дні у в'язниці...»

Наум Ейтінгон у розмові з Павлом Судоплатовим.