Ленд-ліз який злили

9 травня 2022 року, поки Москва конвульсивно билася в істериці власного минулого, виводячи на Червону площу іржаві релікти радянської імперії, у Вашингтоні історія зробила крок, що мав змінити майбутнє. У Білому домі, під портретами батьків-засновників, президент США Джо Байден підписав документ, який мав стати зброєю перемоги для України: Ukraine Democracy Defense Lend-Lease Act of 2022.

Це був не просто закон — це був акт історичного значення. Америка, пробудивши дух Рузвельта, вдруге запустила «арсенал демократії» — механізм, який допоміг розтрощити Гітлера. Світові медіа вибухнули заголовками: America is back in history.

Для України це був момент абсолютної, майже сакральної надії. Закон відкривав прямий, не обтяжений бюрократією коридор для постачання зброї. Без політичних торгів у Конгресі, без затримок, без нервового очікування на щомісячні пакети. Реакція в Києві була екстатичною. Зеленський назвав це «історичним рішенням», Резніков говорив про «українського Черчилля XXI століття». Здавалося, що історія вже визначила переможців. Але сталося навпаки: історія дала шанс — і влада цей шанс не використала.

Анатомія обіцянки

Щоб зрозуміти масштаб втраченої можливості, треба розібрати, що саме давав закон. Публічний акт 117-118 надавав президентові США «розширені повноваження» укладати угоди з урядом України на передачу оборонних виробів у 2022 та 2023 фінансових роках. Це означало, що Білий дім міг діяти без Конгресу — напряму, швидко, політично безпечно.

Закон скасовував одразу кілька бюрократичних бар’єрів — положення Foreign Assistance Act і Arms Export Control Act, які роками гальмували військові поставки союзникам.

Він мав пункт, який звучить майже як вирок теперішній владі:

«Не пізніше ніж через 60 днів після набрання чинності Президент має встановити прискорені процедури доставки будь-яких оборонних виробів, наданих Україні».

Цього не зроблено ніколи.

Ні адміністрація Байдена, ні тим більше Київ, який мав вимагати реалізації, не виконали базової умови закону. Ленд-ліз був створений як страховий поліс на випадок політичного шторму у Вашингтоні. Інші програми — PDA, USAI, FMF — залежали від бюджетних асигнувань. Ленд-ліз — ні.

Це був юридично броньований коридор, який мав гарантувати безперервність постачання, навіть якщо у США зміниться влада. Україна обрала зручніше — гранти. І за це вона заплатила стратегічною вразливістю.

Коли стало ясно, що ленд-ліз не рухається, чиновники в Києві і у Вашингтоні вигадали спільну легенду. Її назвали «резервним механізмом». Мовляв, він запрацює, коли закінчаться грантові пакети. Посол Маркарова, Кулеба, Єрмак — усі повторювали цю мантру. Американці погоджувалися:

«Наразі ми даємо безплатно, тому немає сенсу активувати кредит».

Це була напівправда. Ленд-ліз не мав нічого спільного з вибором між «платно» й «безкоштовно». Він був вибором між залежністю і свободою. І влада обрала залежність. Під виглядом «раціонального рішення» приховувалася банальна байдужість.

Ніхто не тиснув, не вимагав, не нагадував про 60-денний дедлайн. У Києві панувала віра у вічну любов Заходу. Так само, як у 2014-му панувала віра, що «Мінськ» щось гарантує. Поки Байден дотримувався проукраїнської лінії, ілюзія здавалася комфортною. Але політика не знає вдячності, вона знає лише інтерес. І коли цей інтерес почав змінюватися, виявилося, що страховки немає.

Пофігізм Банкової

Ленд-ліз, який у травні 2022 року виглядав як новий фронт у війні цивілізацій, уже за кілька місяців став фоновим шумом.

На Банковій про нього просто перестали говорити. Не тому, що тема вичерпала себе, — а тому, що вичерпалася увага. Система ухвалення рішень у Зеленського завжди була побудована навколо інформаційних імпульсів: сьогодні підписання, завтра звернення, післязавтра відео. Держава стала театром моментів.

Після феєричного підпису Байдена команда президента отримала достатньо контенту, щоб тиждень заповнювати ефіри. А коли новий сюжет не з’явився — інтерес зник.

МЗС, Міноборони, парламент, РНБО — усі чекали сигналу згори. А згори мовчали, бо кадр уже відзнято.

Це не просто байдужість — це зміщення самого сенсу управління: коли держава мислить не стратегічними цілями, а медіациклом. Для Зеленського ленд-ліз закінчився в момент, коли він сказав «дякую Джо». Для історії він тільки починався.

Єрмак і політика дзвінків

Андрій Єрмак перетворив міжнародну політику України на конгломерат особистих контактів. Його логіка — психологічна, не інституційна: «Джо нам довіряє», «Блінкен розуміє», «Уайт-Хаус у курсі». Ця модель працювала, поки тривала дружба. Але коли політична погода змінюється — зникає і «зв’язок».

Єрмак вважав, що може «утримати» лояльність Байдена власними стосунками. Він будував дипломатію не на інституціях, а на дзвінках.

У результаті весь міжнародний напрямок став тіньовим апаратом без формальної структури, без фіксації домовленостей, без юридичних наслідків. Коли адміністрація США зміниться, усі ці «контакти» згорять, як листування в месенджері. А от ленд-ліз — ні. Він був би системою, що пережила б усі вибори. І саме тому його ігнорування — не помилка, а злочин проти майбутнього.

Зеленський: президент короткої пам’яті

У політиці Зеленського головним інструментом стала емоція. Він умів мобілізувати, переконувати, надихати. Але не вмів конструювати довгу стратегію. Цей ритм створив ілюзію постійної діяльності, але вбив системність.

Зеленський став заручником власної публічної енергії. Його команда плутала увагу з довірою, а довіру — з гарантіями. У результаті країна, що мала шанс отримати незалежний механізм постачання зброї, знову опинилася у становищі прохача. І це вже не провина Байдена чи Конгресу. Це — власноруч створена залежність.

2023: рік, коли шторм накрив

Вересень 2023 року став моментом, коли всі ілюзії розбилися об об’єктивну реальність. Конгрес США заблокував фінансування, щоб уникнути шатдауну. У тексті тимчасового бюджету — жодного слова про Україну. Поставки зброї заморожені. І саме тоді з’ясувалося: юридично ленд-ліз уже не діє. 30 вересня термін сплив. Ніхто не продовжив. Не подано жодного запиту, не проведено жодних консультацій.

Байден втратив можливість діяти самостійно — бо Україна втратила ініціативу. Так «страховий поліс» перетворився на фантом.

На фронті відразу відчули наслідки:

• артилерійські батареї переходили на економію снарядів;
• у військах назвали це «снарядним постом»;
• у Києві ж продовжували марафон звітів про «успішну дипломатію».

Це вже не була помилка — це було сповзання в стратегічну катастрофу. І далі буде ще гірше: зміна адміністрації у Вашингтоні мала тільки закріпити те, чого Банкова так боялася — холодну байдужість Америки.

2025: зустріч, що стала вироком

17 жовтня 2025 року. Зала Roosevelt Room, де колись Рузвельт обговорював ленд-ліз із Черчиллем, тепер стала сценою іншої історії. На одній стороні столу — Дональд Трамп, на іншій — Володимир Зеленський. Свідки зустрічі розповідають: атмосфера була електричною, але не від надії — від напруги.

Financial Times передала дослівно:

«Trump urged Zelensky to accept Moscow’s conditions, warning that Putin would ‘destroy Ukraine’ if he refused.»

Ці слова увійдуть у підручники не як дипломатія, а як момент морального роззброєння. Президент США, який мав би стояти поруч із союзником, повторює аргументи путіна.

Він вимагає віддати Донбас, кидає карти з лінією фронту, говорить, що Україна «програє війну» і має погодитися на «реалістичний мир». Європейські дипломати назвали це «моментом нової Ялти без українського стільця».

Зеленський, за даними FT, відповідав спокійно, але був розчарований і приголомшений. Після розмови його обличчя — як у людини, яка побачила крах трирічних ілюзій.

Америка, що колись обіцяла «арсенал демократії», тепер пропонує обмін територій. Під час тієї ж зустрічі Зеленський просив ракети Tomahawk. Він говорив про необхідність дальності, про стратегічний паритет, про те, що це не прохання, а логічний крок у боротьбі за спільні цінності.

Трамп відповів сухо:

«Зараз — ні. Думай про мир.»

Після цього журналісти AP зафіксували: «Томагавки залишаються символом нереалізованого потенціалу союзництва». Це зброя, яку Україна мала отримати автоматично — якби ленд-ліз діяв. У 2022–2023 рр. механізм передбачав саме такі постачання безпосередньо за рішенням президента.

Але коли механізм не було запущено, у 2025 році все повернулось до особистих прохань і принижень. Томагавки не отримані навіть за гроші. Це вже не питання логістики — це питання довіри. Союзник, який не скористався своїм шансом, перестає бути рівним. І це справедливо: історія не любить тих, хто не вміє реалізувати дар.

Замість висновків

Ленд-ліз 2022 року був створений як «трамп-захисний механізм». Його задум полягав у тому, щоб допомога Україні не залежала від зміни адміністрацій. Він мав пережити і Байдена, і будь-якого майбутнього президента.

Коли Банкова його не активувала, вона фактично знищила запобіжник. І тепер результат — перед очима: Трамп, уособлення тієї політичної хвилі, від якої мали захиститися, сидить навпроти Зеленського і говорить словами кремля.

Це не просто дипломатичний провал. Це фінал стратегічного сценарію, написаного байдужістю. Закон, який мав убезпечити нас від політичних ризиків, не працює, бо влада не захотіла виконати нудну, системну роботу.

Замість держави, здатної думати інституціями, ми маємо державу, яка мислить рейтингом та власним капіталом на кишені.

Джерело