Львів’янин Остап Дроздов заявив, що Україну нема за що любити, що українці не зобов’язані її любити

Згодні з ним?

«Просто — людське життя, людська доля.

Людина має одне життя. До побачення всі держави! Людина взагалі не повинна любити місце, де вона живе. Не повинна. Любов — це предметна річ. Ну, люблять за гарні луки, ліси. Але, відверто кажучи, озера у Швейцарії хіба чимось гірші? А може, гори в Австрії, можливо, навіть не такі вирубані, як Карпати?

Тобто ти не за природу любиш, тому що природа взагалі-то прекрасна і на острові Балі, якщо вже починати з цього. Не за це ти любиш свою країну. Любов до країни завжди, і патріотизм як такий — це завжди предметна річ.

Ти любиш за — двокрапка і довгий список, за що: за свій добробут, за щастя, за дотримання своїх прав, за достойний рівень життя, за те, що я можу на своїй землі вільно реалізуватися, отримати професію, що все працюватиме для мене.

Це типовий список австрійця, чеха, поляка, британця, американця, який свій флагшток піднімає зранку й американський прапор не тому, що він любить, курва, прерії Арканзасу чи секвої Орегону, а тому, що Америка — це країна, де він почувається вдома, впевнено, де він захищений і має соціальні стандарти.

А тут оцю совєтську любов прищепили примусово: «Я люблю свою родину, потому что она родина». Так нас учили. Тобто тут були тюрми, тут розстрілювали людей, тут, розумієте, 100 рублів у зуби давали — і живи, розумієте. Свободи слова нема, одна партія, генсек — але ти маєш любити. І це в людей щось лишилося, і всі думають, що я маю любити Україну. Чого це? З якого дива?

Я люблю предметно — за це, за це і за це. А за це — ненавиджу. І це теж список. Список завдань для політиків — це усувати. Це нормальна розмова вільного громадянина зі своєю державою.

У нас держава зайняла позицію: «Я — святий Господь Бог. Мене не можна рухати, мене не можна чіпати. Я буду тут кооперативи розводити, тут за династіями, тут буду торгувати зброєю, тут уже собі, знаєте, калькулятором рахувати: де ж я ті 90 мільярдів розподілю? О, уже списочок, знаєте».

Господь Бог, а ви, люди, давайте: мусиш любити! Мусиш. Ще не виліз з утроби — вже мусиш, ніби. Мусиш любити, мусиш загинути, мусиш захищати, мусиш тому-тому...

А права й обов’язки — вони ж у парі ходять. Причому навіть права — першим номером.

Чому в усіх конституціях завжди так і написано: «Права і обов’язки»?

Не обов’язки і права, а права і обов’язки!

Тому що обов’язки громадянина випливають із дотримання його прав.

Не дотримуються його права — він не має жодних обов’язків. Ви переді мною мої права не виконуєте — ідете на три букви.

Я аполітичний, я, не знаю, космополіт, буддист, крішнаїт, молюся там на... як то кажуть, стрекозу побачив — млію, блін, бо це все екологічне мислення. І мені ваші оці «держава в небезпеці» — нецікаві.

Це логіка правильної вільної людини. Вона сама обирає свою любов, ця любов є взаємною. У нас абсолютно все це радянське... Я перепрошую, трохи довго говорю, але воно мене постійно зачіпає, тому що це нав’язується. Усе в нас нав’язується від безвиході. Героїзм — від безвиході, смертельна самопожертва — від безвиході, немає виходу. Навіть... нічого не можна, але все ти мусиш. А коли нічого не можна — хєр два тобі хтось щось мусить.

І це правильно, тому що концтабір не захищають, клітку не захищають, а захищають вільне життя.

І у нас є Майдан, називався ж він Революцією Гідності взагалі-то. Там же не стояло питання: «Ми йдемо тут беззбройні під кулі Беркута за зарплату 3000 доларів». Ну не так було. Йшлося про цінності насамперед. Щоб ми були вільними людьми, щоб ми дихали вільно в колі європейських держав. Оце й лишилося.

А в нас так: усіх загнали в безвихідь, сказали: «Нічого не маєш права, але мусиш виконувати отакий список». І тому людина, живучи за кордоном, реагує своїм дописом так, як ви зачитували, — вона не бажає повертатися в цю недодержаву — Україну».

Джерело

«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»