Людина з Півночі

На війні немає правди. Інколи, щоб краще зрозуміти ворога потрібно побачити світ його очима. Все що далі буде написано лише спогади і думки однієї такої людини, що воювала по інший бік. Кажуть, що помилки інших помічаєш хутчіше ніж свої власні, а коли тобі дають змогу зрозуміти, що було зроблено не так – то не варто цим нехтувати.

« Ми знайомі дуже давно. Ще з чеченської війни, тому, напевно, ця розмова і відбулась:

... Давай відразу домовимось, питання чисельності, організації та інші «установочні» дані залишаємо за дужками. Росія в цій війні ніяк не брала участь і не бере і крапка! Тому будемо називати нашу структуру «групою «Північ », а мене далі називай «людиною з півночі ». Я буду відповідати на ті питання, які зараз дійсно важливі для майбутнього Новоросії, а ти вже сформулюєш все тезами ...

Про ворога.

Я про нього високої думки. Як не крути, але українці - це ми самі. Та ж порода, той же національний склад. З сильних сторін: стійкість, завзятість. Особливо елітні частини ВДВ, аеромобільні війська та «спецназ». Уже розгромлені, вже битися немає чим. Пропонуєш здатися, скласти зброю і йти - відмовляються. Лізуть на прорив, не маючи жодного шансу. Тому й гинули без ліку. Щоб у нас жертв не було, просто накривали артилерією і все. Було кілька разів - просто пропускали, щоб не влаштовувати розстріл. Знали, що техніку вже всю втратили по дорозі. Навіщо зайві трупи? Це ж чиїсь сини, чоловіки, батьки ...

З слабких сторін - командування, бойове управління, дезорганізація.

Вся їхня армія якийсь вінегрет. ЗСУ, Нацгвардія, добровольчі батальйони. Єдиного командування немає. Головна їх помилка - поділ на відомства. Ми її ще двадцять років тому пройшли на першій Чечні. А вони на ці граблі тільки тепер залізли і стрибають. Їм чужий досвід не указ. Своєю кров'ю треба вмитися. Всією війною у них заправляють комбати, а тут вже хто на що здатний. Один каже «Йдемо!», Другий каже «Стоїмо!», А третій взагалі «Відходимо!».

У самих ЗСУ порядку більше. Все ж відчувається колишня радянська школа, «система» напрацьована десятиліттями. Взаємодія між пологами військ, організація бою, реакція на зміну ситуації. Але тільки все це, як завмерло на початку 90-х минулого століття, так і залишилося. Відчувається, що армією своєї вони взагалі не займалися. Система залишилася, а от школу бойового управління втратили.

За родами військ:

ВДВ і «спецназ» як і скрізь, самі боєздатні. Але їх сильно пошарпали в боях і поповнення вже куди слабше тих, хто починав війну. Але мотивація у них висока. В основному за рахунок корпоративного «куражу». Ми «спецназ»! Ми ВДВ! При цьому нашим «жителям півночі» було дико бачити згорілі «Бронники» з точно такими ж десантними емблемами, як у нас, прапори ВДВ, портрети Маргелова. Але вороги! Якийсь сюрр ...

Піхота - дуже слабка! Більшість мобілізованих, бажання воювати «нуль», командири часто взагалі без досвіду командування. Постачання практично ніяке. Жили майже на підніжному кормі. Голодні, брудні, вошиві, в гнилий формі - зомбі! Лише кілька батальйонів було переодягнути в пристойну форму і амуніцію, але боєздатності їм це не додало.

Танки - як самостійний рід військ на цій війні відсутня. Здебільшого це засіб вогневої підтримки піхоти. Тому застосування йшло дрібними групами - до роти. Звідси і рівень втрат - надзвичайно високий. Піхота замість того, щоб берегти танки і взаємодіяти з ним, штовхала їх попереду себе. При насиченості ополчення засобами ПТО це закінчувалося сумно.

Артилерія - найбільш «просунутий» рід військ в ЗСУ. Все ж, як не крути, радянська артилерійська школа була і залишається найкращою в світі. Якість навчання артилеристів в пострадянських училищах і раніше залишається дуже високою. Українська артилерія дуже швидко пройшла шлях від слабонавчених, стріляючих в білий світ як в копієчку, гармашів до головного чинника цієї війни. Фактично, артилерія тягне на собі основне навантаження війни, компенсуючи і відверту слабкість піхоти і низький рівень бойового управління, і ще цілу купу проблем. Все компенсується тоннами снарядів і ракет, які випускаються по території Донбасу. В останні тижні нашого перебування на озброєнні української артилерії з'явилися станції артилерійської розвідки, і вона почала вступати в ефективну контрартіллерійскую боротьбу.

Нацгвардія. Високо мотивовані, але слабо навчені і погано озброєні загони. Загальна назва «батальйони», але чисельність їх коливається від двохсот п'ятдесяти до семисот чоловік. Зазвичай використовуються як легка піхота або для зачистки зайнятої місцевості, але вкрай слабо координуються з ЗСУ, тому несуть великі втрати. У складній ситуації схильні до паніки, можуть без узгодження з командуванням залишити позиції і відступити.

Вище командування з рук геть погане. Між штабом АТО і військами просто безодня. Вони своїми військами як чужими паперовими солдатиками управляють - операцію придумали, завдання поставили і вперед! Давай результат! Не виходить, втрати? Ти воювати не вмієш! Україну не Кохаєш! Вперед! А то, що завдання спочатку недосяжне, то, що розрахунок сил і засобів не проводився і не відповідає завданню - ні кого не турбує.

В штабах нижче теж саме. Взагалі, корінна відмінність ЗСУ від російської армії, яка впала в очі, - це відношення до солдата. У російській, навіть у самі мерзенні дев'яності, на війні і офіцери, і генерали своїх солдат цінували і берегли як могли. Генералів того періоду вся Росія пам'ятає - Трошев, Шаманов, Пуліковський, Рохлін.

А в українців? У районі бойових дій сидів один командувач Південним оперативним командуванням, колишній командувач восьмим корпусом генерал Хомчак, кермував наступом під Іловайськом. Так і той довоювався до повного оточення, з якого, користуючись договором про припинення вогню, втік із залишками штабу і парою десятків бійців. Після чого почав розповідати казки, про те, що росіян на нього перло в чотири рази більше ніж у нього було солдат.

Ага! Ну, тобто, якщо у генерала тут під командуванням знаходилося в цілому шість тисяч, то росіян, виходить, там було аж двадцять і чотири тисячі! Цілий корпус! Фантазія у Хомчака як у Мюнхгаузена. Втім, інший український полководець, генерал Литвин при загрозі оточення просто кинув війська, втік з «котла» і тепер, наскільки мені відомо, підвищений до командувача оперативним командуванням.

Для українського командування солдат - ніхто! Послали в бій як стадо, а що з ними буде, скільки загине, скільки вийде - нікого не хвилює. Головне щоб задача була вирішена. А якщо ще й поразка, так взагалі краще щоб ніхто не вийшов, тоді й розгрому ніякого не було. А людей як дезертирів спишуть.

Але тільки рахувати, що на українській армії поставлений хрест нерозумно.

В неї вкладаються мільярди доларів українського бюджету та іноземних кредитів. Військова допомога на Україну йде з десятка країн НАТО, та й власний ВПК починає оживати. Зараз в українську армію розпочато поставки сучасних західних засобів зв'язку і розвідки. Українці убули до Польщі і Німеччини перенавчатися на натовську зброю. І це значить, що скоро з'явиться і вона. На українських полігонах й у навчальних центрах ведуть курси натовські та американські інструктори. Організовується заново тилове забезпечення.

За шість - сім місяців ЗСУ зможуть (за наявності політичної волі, допомоги Заходу і ще деяких умов) пройти «переформатування, або, якщо завгодно - перейти в інший якісний стан. Зробити висновки з поразок, змінити командування, провести реорганізацію і тоді ми побачимо якісно іншого супротивника. Тому смакувати минулі перемоги просто нерозумно. Про того противника можна вже забути. Ми його більше не побачимо. Це вже минуле ...

Про ополченців.

Сильною стороною ополчення, безумовно, є висока мотивація. Люди воюють за свої будинки, добровольці за ідею. Воюють хоробро, з азартом. Стійко. Втрати несуть, як щось належне. Не панікують. Швидко вчаться. До введення, я займався організацією навчання фахівців, так от, я раніше міг тільки мріяти про таких солдатів! Люди вчилися буквально з повною віддачею. Артилерійські розрахунки, танкові екіпажі буквально за дні схоплювали то, на що зазвичай йшли тижні.

Безумовний авторитет командирів. За своїми командирами підуть куди завгодно. На відміну від ЗСУ, де висунення на будь-яку посаду це складний бюрократичний процес часто не пов'язаний ні з якими здібностями кандидатів, а лише з близькістю до начальства або приналежністю тієї чи іншої політичної групи, на командні посади ополчення висуваються найбільш хоробрі і здатні бійці, незважаючи на звання і вислугу років. Природний відбір, так би мовити ...

За родами військ.

Піхота - відмінно мотивована, але рівень навченості залишає бажати кращого. Втім, це компенсується хоробрістю й ініціативою.

Танкові підрозділи розподілені між загонами. Навчені добре, але, так само як і танкові підрозділи ЗСУ, використовуються для вогневої підтримки піхоти. На противагу ЗСУ ополченці свої танки бережуть і прикриваються піхотою, тому рівень втрат бойової техніки незрівнянний.

Артилерія - високо навчена, злагоджена, що пройшла повний курс бойової підготовки. За це відповідали «сіверяни» і вони свою справу зробили добре.

Оперативне командування ополчення так же укомплектовано професіоналами своєї справи, які мають спеціальний військову освіту і великий досвід ведення бойових дій в інших гарячих точках. Цей штаб цілком здатний організовувати і проводити ефективні операції масштабу дивізії-корпусу, але ось тут і починаються слабкі сторони ополчення.

Головна слабкість ополчення називається одним словом «махновщина».

На момент мого виходу з території ДНР ніякої єдності оборонних сил не було. І потрібно віддавати собі звіт, що ніякої «армії Новоросії» немає. Замість неї є десятки загонів різної чисельності, озброєння та організації.

Оголошення донецького ополчення регулярною армією по суті нічого не змінило. При цьому, часто чисельність є не тільки, і не стільки показником боєздатності, скільки показником «ваги» того чи іншого польового командира на контрольованій ним території. Як наслідок, кожен польовий командир самостійно вирішує проблеми постачання свого загону. Кожен шукає або вибудовує свої канали надходження «гуманітарки», і кожен налагоджує свої відносини з «Воєнторгом».

І чим «ширші» ці канали, чим об’ємніше поставки, тим вище «ранг» польового командира, і тим більшу територію він контролює. Найсумніше, що саме цей доступ до постачання і контроль над територією є головними перешкодами об'єднанню сил. Адже частину грошей на амуніцію, продовольство, зв'язок, на зарплати і премії ополченцям - все це здебільшого «збори» з «землі», як і автомобілі, житло, склади та інше. І добро, коли це робиться хоча б «полюбовно» - офіційними податками на місцевий бізнес, але найчастіше простим «віджиманням» - грабунком, просто кажучи.

Коли я був там, «зіндани» для впертих «спонсорів» були майже обов'язковим атрибутом більшості великих штабів ополченців. Об'єднатися під єдиним началом, значить втратити вагу, і втратити канали постачання і контроль над «землею», яка годує майже всіх польових командирів. Тобто втратити головне джерело постачання.

Але ще гірше те, що під виглядом ополченців на території Новоросії діють «індіанці» - десятки звичайних банд, які буквально тероризують місцеве населення. Під прапорами ДНР вони творять повне беззаконня - грабують, ґвалтують, убивають. Є цілі селища, які потрапили під контроль таких «індіанців» свавільників. І боротьба з ними особливо не ведеться. Польовим командирам не до них, вони на власній території ділять владу і з'ясовують відносини, а міліції та прокуратури в ДНР і ЛНР зараз немає.

Тому, при достатньо великій кількості ополченців, а в серпні це було приблизно близько двадцяти тисяч бійців, їх бойова ефективність невисока. Ополченці добре воюють в місті, стійко обороняються, але в силу «психології кріпака» і майже повної дискоординації вести сучасну маневрену війну практично не здатні. Поза міст і селищ ополчення лише вело розвідку і утримувало блокпости на ключових трасах, залишаючи без прикриття цілі напрямки. Українське командування вже до середини липня з'ясувало цю слабкість, після чого розвідрейдами своїх БТГ намацує такі «провали» в обороні ополченців і проводило локальні наступи, глибоко вклинюючись в оборону ополчення. До середини липня фактично вся територія ДНР і ЛНР була як скибками «надрізана» такими ударами. І знову ж таки, тільки допомога «сіверян» перетворила ці вклинення в «котли» для ЗСУ, самі ополченці тут лише «зачищали» після нашої роботи місцевість, та громили відступаючі дрібні загони розгромлених ВСУ.

Північний вітер.

Часто кажуть, що «жителі півночі» врятували ополчення від розгрому. Мовляв, підкріплення прибуло, коли до перемоги ЗСУ залишалось мало не лічені години. Це свідома брехня! Ситуація в середині серпня була важкою, але не критичною. На цей момент ЗСУ використовували практично всі свої резерви, загрузли і вели важкі бої в північних передмістях Донецька, в районі Іловайська і на підступах до Луганська в районі Новосвітлівка-Лутуніно. Сил розсікти територію Новоросії у ЗСУ вже не було, але війна все більше занурювалася в кривавий хаос - в зоні бойових дій виявилися самі густонаселені райони Донбасу. Рахунок загиблих мирних жителів пішов на сотні. Необхідно було зупинити цю бійню і примусити Україну до припинення бойових дій і мирним переговорам. Для цього була розроблена операція, і ми переступили до її проведенню.

Якщо не вважати дрібних огріхів, то все пройшло як по нотах. Противник не зміг вчасно розкрити наше висування і розгортання, і виявив нашу присутність тільки, коли ми увійшли з ним у безпосереднє зіткнення. ЗСУ так і не змогли розкрити наші сили і тому за українськими доповідями досі гуляють самі фантастичні цифри. Деякі українські воєначальники домовилися до того, що на територію України увійшло аж сто тисяч «сіверян», що є повна маячня!

Ніяких глобальних завдань «дійти до Києва» ми не мали. Якщо зводити все до однієї формули, то завдати поразки і створити умови для припинення бойових дій і початку переговорів.

Про «сіверян».

Я задоволений діями «сіверян». Можу сказати, що вони продемонстрували високий рівень підготовки та злагодженості. Відмінно працювала розвідка, добре впоралися із завданнями штаби всіх рівнів.

Фактично, «сіверяни» продемонстрували той тип ведення бойових дій, який на заході називають «сетецентричною війною». Постійне переміщення, постійна розвідка, своєчасне виявлення цілей і своєчасне їх вогневе ураження. Досить сказати, що, незважаючи на дуже обмежений за площею район ведення бойових дій, «сіверяни» практично ніде не вступали з ЗСУ в безпосередню взаємодію, не вели боїв, що називається, «очі в очі», наносячи поразку дистанційно. Лише лічені рази, що називається, зав'язувалися бої. Єдиний випадок, коли кілька «сіверян» опинилися в полоні у ВСУ, став наслідком порушення бойових документів і нехлюйства молодших командирів.

Про «котел» під Іловайськом.

Вина за цей розгром і величезні втрати цілком і повністю лежить на командуванні АТО і Південного сектора - спочатку вони буквально в «нору» загнали ціле угруповання, не прикривши фланги. Потім, загрузнувши в міських боях, замість того, щоб обходити місто, почали стягувати під нього нові БТГ, так, мабуть, хотіли підняти над ним прапор. Ну, а коли отримали удар у фланг, і рахунок пішов на години, просто розгубилися, почали чекати вказівок «зверху», поки «котел» не захлопнувся.

Після цього ніякого виразного командування ми вже не бачили. Усередині «котла» металися, несучи втрати, батальйони нацгвардії і ЗСУ, а зовні командування навіть не намагалося організовувати деблокаду своїх військ. І це було дивно! Ми, чесно кажучи, готувалися до того, що будемо тримати зовнішній фронт, але вони навіть не сіпнулися. Складалося враження, що там щосили вдають, що під Іловайськ нічого не відбувається і все само якось розсмокчеться.

Ну і розсмокталося...

У нас був наказ - по можливості уникати великих жертв. Тому майже відразу до командирів оточених частин довели наш ультиматум - всім хто складе зброю і залишить техніку, гарантується життя і вихід з котла до своїх.

Зараз «окруженці» скрізь голосять, що їх обдурили, їм обіцяли коридор, але замість цього роздовбали артилерією. Це знову ж таки, брехня! Був конкретний ультиматум - залишаєте на місці все важке озброєння і техніку, і на автотранспорті в певному порядку виходите. Але замість цього вони почали грати в крутих Рейнжерів. Вибудовувати колони на прорив - з танками, бетеери, САУ. Усе, що не могли вивезти, почали спалювати і виводити з ладу. Ми за всім цим уважно спостерігали. Розвідка постійно доповідала. Ще раз вийшли на них - не хитруйте! Хочете жити, виконуйте умови, виходьте, як визначено - днем, без важкій техніки, за погодженням і під контролем. Всіх випустимо! Вони знову «Так! - Так! »Але, як почало сутеніти, рвонули на прорив, ну, власне, й отримали. Майже ніхто не пішов. Такої безглуздої загибелі людей я собі уявити не міг. Дорога смерті якась…

Чому не був узятий Маріуполь?

Швидше за все, просто не вистачило часу. Але особисто для мене, однією з головних проблем було те, що брати його довелося б нам, «жителям півночі», з усіма звідси витікаючими проблемами - втратами, повним «засвіченням» нашої участі, і усіма «принадами» штурму міста - руйнуваннями, загибеллю мирних жителів. У української сторони в Маріуполі і під Маріуполем перебувало до півтори тисячі всякого роду «силовиків» . Ополченців на той момент ледь вистачало на виставлення блокпостів і організацію передового ешелону наступу - фактично розвідки, при якій, просуваючись вперед ополченці «намацували» вузли оборони, після чого підтягувалися ми і розколупували артилерією ці узли. В чистому полі ця тактика була ефективна, але от у великому місті вже навряд чи могла спрацювати.

Тому особисто для мене перемир'я стало, в якійсь мірі, полегшенням. Так, взяти місто хотілося, але об'єктивно оцінюючи сили, я розумів, що це буде дуже нелегко. Навіть на оточення і ефективну блокаду сил не вистачало.

Вчасно або не вчасно?

Мені важко давати таку оцінку. Звичайно, ми могли ще істотно розширити територію контрольовану ополченням. На момент зупинки активних бойових дій майже всі наявні в розпорядженні командування АТО частини або вели важкі бої, або були розгромлені, і прикривати проломи, що утворилися після розгрому котлів, було просто нічим. Думаю, що продовжись бої ще тиждень, і перед Києвом б вже в повний зріст постала перспектива військової катастрофи, а так тільки українське військове командування і політичне керівництво знало реальний стан справ і адекватно оцінювало загрозу.

Але все ж, я думаю, що основна частка відповідальності за сьогоднішній стан справ лежить на тих, хто вів переговори в Мінську. Позиції парламентерів Донбасу були куди більш виграшними і сильними, ніж у Києва. Київ, фактично, був примушений до миру, і крити йому на той момент було нічим. Потрібно було приймати будь-які умови, інакше можна було втратити набагато більше. З іншого боку, і Росія перебувала під величезним тиском Заходу і кожен день війни тільки посилював його. Ясна річ, що звідти теж тиснули на переговірників.

В результаті підписали те, що підписали. Ну, а вже виконувати підписану угоду, українська сторона майже відразу не стала поспішати.

Що далі?

На мій погляд, на сьогоднішній день склалася «провокуюча» Київ ситуація. Росія закінчує виведення своїх військ з прикордонних районів в ППД. І загроза, яка висіла над Києвом сім місяців, перестає такою бути. Боєздатність угруповань більш-менш відновлена . Розгромлені частини заново укомплектовані особовим складом і технікою. Проводиться реформа тилу. Налагоджене бойове навчання. Проведено інженерне устаткування районів зосередження і ключових вузлів оборони. І зараз перед вищим політичним керівництвом України і командуванням АТО стоїть дилема - піти в зиму, змирившись із поразкою у весняно-літній компанії, або ж спробувати в останні теплі тижні домогтися якоїсь хоч локальної але перемоги, щоб нею збалансувати серпневий розгром. На плани такої локальної операції вказує різке посилення угруповання над Луганськом, де зараз за даними розвідки зосереджено не менше шести БТГ, до п'ятдесяти танків і до шістдесяти знарядь і РСЗВ.

Ще одне угрупування зосереджена в районі Донецького аеропорту. Там виявлено до тридцяти танків до шістдесяти знарядь і РСЗВ, і до двох тисяч піхоти різного формату - від «спецназу» ЗСУ до «нацгвардії». Перестрілки і постійні спроби ополченців видавити українські підрозділи з району аеропорту цілком можуть бути використані як привід для локального наступу в цьому районі.

На мій погляд, найбільш підходящий час - до дня виборів. Так як результат настання може бути легко конвертований в політичний «піар», або відразу після них - для відволікання народу від результатів. Але стримуючим фактором є хоч і формальне, але дотримання умов припинення вогню, а також побоювання, що цей наступ, так само як і попередні, буде зірвано і закінчиться поразкою, так як у Києва немає повної впевненості в подоланні наслідків військової кризи серпня-вересня.

Якщо ж до другої декади листопада загострення не відбудеться, то можна очікувати відходу конфлікту в «зимівлю» - позиційне протистояння, з артилерійськими дуелями і активною діяльністю розвідувально-диверсійних підрозділів. Цей період - до квітня наступного року, кожна зі сторін буде використовувати для зміцнення своїх збройних сил та підготовки до нової весняне - літній компанії. Але це вже надзвичайно далека перспектива»

За матеріалами shurigin.livejournal.com