«Мамо, я — руїна»
Як насправді помер боєць Тарас Шевченко, якого називали загиблим на фронті...
На узвишші стоїть могила Тараса Шевченка, якого поховали 10 березня. Та внизу не Дніпро, а лиман Сасик. Тарас — не Григорович, а Олександрович. Йому було 25.
Мати збирає вінки, які розкидав шквалистий вітер. Батько змінює воду для живих квітів, сідає на край лави біля могили. Жінка стає поряд і бере чоловіка за руку. Вітер приглушує плач Людмили та Олександра. З їхніх блакитних очей — таких самих, як у сина на фото на хресті, — без упину течуть сльози.
Новина про смерть тезки Кобзаря на фронті 9 березня облетіла інтернет. Через два дні Людмила написала у Facebook, що її син помер далеко від лінії зіткнення — в Одесі. Каже, що це сталося в неї на очах. І що його вбила не війна, а байдужість інших. Бо за кілька місяців до цього Тарас самовільно залишив частину — через те, що йому було потрібне лікування.
«Тарас постійно носив із собою пластилін. Бувало, спілкується з кимось і за кілька хвилин ліпить фігурку цієї людини», — пригадує директорка нацпарку «Тузлівські лимани» Ірина Вихристюк, поки підвозить мене до Трапівки. Це рідне село Тараса, що за півтори сотні кілометрів від Одеси.
Вона познайомилася з хлопцем у 2019 році, коли думала, як захистити привабливу для браконьєрів ділянку нацпарку. Позаяк святе місце порожнім не буває, його потрібно було наповнити змістом, каже Ірина.
Тарас спершу проігнорував замовлення: не любив ліпити тварин. Але зрештою взявся за роботу і зробив пелікана, бабака та скіфську бабу.
На веранді ще стоїть довгий стіл, де недавно були поминальні обіди. Біля стіни, обклеєної шпалерами з квітковим орнаментом, — портрет Тараса. Ми підходимо, щоб вшанувати пам’ять.
Тарас завжди мав пластилін. Дарували на день народження, купували кілограмами. Уся хата була в пластилінових солдатиках, каже батько, стримуючи плач.
«У тебе руки, ноги, голова цілі»
До великої війни Тарас не збирався йти в армію, був за «мир без кордонів». Але в перші дні повномасштабного нападу росії вирішив приєднатися до війська.
У цій родині всі чоловіки в різний час узяли зброю до рук: Олександр, Тарас та його старший брат Сергій, а в сестри Ірини — чоловік.
Тарас приєднався до 32 окремої артилерійської бригади ВМС, яка на той час обороняла узбережжя Одеської області. Хлопець був водієм-механіком. Але і в армії намагався не залишати свою справу — теж ліпив та вирізав з каменю. Просив маму передавати йому глину.
Батьки помітили проблеми зі здоров’ям у Тараса влітку 2022 року, коли поїхали його провідати на місці служби, на Одещині. Людмила одразу звернула увагу, що в сина тремтять руки. Тож уже з осені вони почали звертатися з Тарасом до лікарів, зокрема консультувалися в невролога.
Чи було відверте цькування, син батькові не розповідав. Але згадував, що в підрозділі можна було відкупитися від покарання за порушення, а тих, хто сперечався з командуванням, відправляли на небезпечніші ділянки фронту.
У лютому-березні 2023 року Тарас поїхав на вишкіл до Польщі. Батько каже, що син радів цьому. Тоді він уже служив у 37 окремій бригаді морської піхоти. Але під час навчань у нього почала розвиватися грижа шийного відділу. Одного разу навіть знепритомнів у строю, про що потім розповідав батьку та матері.
Після повернення в Україну Тарас попросив, кажуть батьки, щоб командування відправило його на військово-лікарську комісію.
Людмила пригадує: «На Великдень 2023 року Тарас приїхав додому й сказав: «Мамо, я поламаний, я — руїна». Він сидів на лавці, опустивши руки…»
Жінка замовкає через сльози.
«Таких мало»
Після 9 класу Тарас вступив до Одеського художнього коледжу ім. Грекова. Його дипломна робота — скульптура «Данко» — досі зберігається в музеї училища. Це образ молодого юнака з твору Максима Горького, який вирвав своє серце, щоб освітити шлях іншим.
Завідувач відділення скульптури Микола Лукін охоче проводить мене до музею.
Тараса в училищі всі пам’ятають. Викладач Дмитро Запорожець каже, що хлопець вражав його своїми імпульсивними й суворими вчинками.
«Він не бачив іншого виходу»
У червні 2023 року ВЛК визнала Тараса непридатним до служби в морській піхоті. Діагноз підтвердив проблеми із шийним відділом хребта, що були пов’язані зі службою. Після цього хлопець шукав можливість працювати в тилу, проте в місцевих ТЦК для нього місця не знайшлося. Зрештою, скерували у 3 рекрутинговий центр ВМС, і він почав їздити у відрядження в різні точки країни.
Згідно з анамнезом із виписки, яку показали батьки, хлопець розповідав лікарям, що його стан різко погіршився в жовтні 2023 року. З’явилися напади паніки, тахікардія, задишка без видимих причин. Та приблизно в цей самий час Тараса переводять зі служби в рекрутинговому центрі в пункт постійної дислокації, ближче до лінії фронту.
У березні 2024 року в Тараса, згідно з анамнезом, вперше стався епізод паніки, що призвів до падіння на землю, під час цього хлопець тримався за голову. Це повторилося не раз. Спочатку лікарі підозрювали епілепсію, але діагноз не підтвердили. Також у медичному документі вказано, що в хлопця обтяжена психічними захворюваннями спадковість, бо є родичі, які хворіли.
У травні 2024 року друга ВЛК визнала Тараса придатним до служби у ВМС, хоча з’явився новий діагноз — «дисциркуляторна енцефалопатія І стадії». Ідеться про порушення кровообігу мозку. Утім, у висновку ВЛК вказано, що хвороба спричинила лише «незначні порушення функцій» органу, а відповідно до наказу № 402 Міноборони, це не є підставою для звільнення від служби.
Те рішення Тарас не оскаржував, не вірив, що це щось змінить. І не розповідав, як проходив другу ВЛК: чи справді відвідував лікарів, чи просто зібрали підписи.
У червні 2024 року Тарас вирвався додому і Людмила повезла його до поліклініки в Татарбунарах. Там він розповів психіатру, що має суїцидальні думки. Лікар дав направлення на шпиталізацію для стаціонарного обстеження.
Утім, як каже Людмила, у частині це направлення проігнорували, не відпускали на лікування. А якби без необхідного документа від частини Тарас самостійно ліг у лікарню, це вважалося б СЗЧ.
У липні після чергового нападу військова частина сама скерувала Тараса у психіатричну лікарню, де він провів два тижні. Стан не покращився, наполягають батьки. Ба більше, сина не направили на повторну ВЛК, натомість мали перекинути у 126 бойову бригаду, яка, зокрема, воювала у Кринках.
І хлопець 11 серпня 2024 року вирішив самовільно залишити частину.
«Він не бачив іншого виходу. Подзвонив мені: «Тату, я не можу, я йду». Я зрозумів, що це означає. Сказав йому: «Тарасе, ти дорослий, вирішуй сам. Я пишаюся тобою і допоможу». Він і так протримався довше, ніж міг, — два з половиною роки», — каже батько.
Олександр почав допомагати сину винаймати квартиру в Одесі — додому той повернутися не міг, оскільки дорогою довелося б перетинати блокпости. Мати приїздила в обласний центр і ходила з ним до лікарів.
У перший же день після СЗЧ у Тараса сталася панічна атака.
8 березня Тарас вийшов чекати на матір біля магазину. У дворі в нього стався черговий напад.
У свідоцтві про смерть вказано, що причиною стали інтоксикація та гострий панкреатит. У Тараса проблеми з травленням були й раніше: у 2019 році він також лікував гастрит. Батьки переконані, що важкий ментальний стан сина значно посилив його інші хвороби.
Джерело: hromadske
