Маніпуляції пальцем і статусом

Веслуючи просторами Інтернету, завудили думку: а наскільки настрій висловитися залежить від кількості очікуваних уподобайок?

Запевнювати прихильників у власній стерильності, буцімто дизлайк не псує настрою, було б, принаймні, брехнею. Коли тобі випадково наступають на мозолю, чи сипонуть солі (авжеж, бертолетової!) на рану, ти все одно кричиш не своїм голосом, найменше переймаючись неумисністю кривдника.

Відтак, якщо ділишся чимось своїм, у якійсь мірі – сокровенним, все ж розраховуєш на жменю-другу уподобайок. Тримаючи «в умі» надію, що таки зачеплять когось твої одвертості і, якщо не схилять на наш, звісно, однозначно правильний бік (sic!), то хоч би змусять озирнутися навкруж – диви, не голосували за Зе, а теж люди.

Про Зе на півдорозі. Диктатор оцей клоун, чи тоталітарний вождь? У нашому критичному середовищі меншості, яке все ще тішить себе, що управляється головним мозком, почастішали радикальні оцінки випадкової недолугості з найважчим портфелем держави  під пахвою. Мовляв, дрейфує блазень до Мугабе.

«Я не автократ і не диктатор, але я так розумію свою посаду», – заявив Зеленський під час прес-марафону на «зелену екваторіальну п'ятницю» 26 листопада. То так, у діях клоуна, щоби він не плів, превалюють ознаки авторитарного вождизму – практично всі без винятку основні рішення в державі приймаються під диктовку однієї особи, поза параметрами законодавства, всупереч інтересам суспільних прошарків. За уткнутим пальцем у небо.

Але Пол Потом, Бонапартом, Сталіним, Хусейном, Іром, себто трафаретним диктатором, «наш» Зе стане, коли почне втручатися в особисте життя не лише Федини і Звіробій, а й кобищанських дядька з тіткою; коли з-під «нетаких» міністрів не висмикуватимуть несподівано кабмінівські крісла під схвальний регіт глядачів Вечірнього Кварталу, а з-під них «нетаких» вибиватимуть табуретки на шибениці. Причім, на Банковій, під вікнами Офісу Є – партіями, з помпою, під хіти Вєрки Сердючки «Я нє поняла – Всьо будєт харашо – Гоп-гоп», на очах звезеного звідусіль бюджетного планктону. І кобищанських дядьків з тітками.

Сьогодні ж дивак ще за інерцією ліпить міського дурника: то винесе на люди свою спітнілу кохту, то зомліє від пальця Гео. Мішу Ткача на днюху запросив. Звинуватив Бутусова у розв'язуванні третьої світової. Пообіцяв по Apple та 24 дерева на кожну вчительську душу.

Та пильнувати симптоматику трансформації Зе треба: очевидна ж його хвороблива схильність до демонстрації своєї унікальності й сили, прискорюється ескалація повсюдної присутності. А чого варте оце вистраждане наприкінці прес-лепету: «Я захищаю посаду президента»! Не Конституцію! Не права і свободи громадян! Не територіальну цілісність і суверенітет України! Себе улюбленого.

А нагадати підданим упродовж пресухи двадцять шість разів про своє помазанство?! Бутусов йому: «Брехун!», а той у відповідь: «Государство – ето Я!».

Льолік колись схарактеризував Геннадія Петровича Козодоєва – того кіношного недотьопу Гешу, який що дві краплі води скидається на цього недотьопу, відвертіше: «Ідіот! Тьху!».

Ох і дадуть тобі, Зе, колись звіздюлєй! І, знаєш, ми вже зараз від цього кайфуємо. Не встигнеш ні ванни прийняти, ні кофа випити...