Мазепа закрив українцям шлях до русифікації
Міф про «єдність братніх народів» та меншовартісність так званої «Малоросії» розвінчано ще в одному російському дослідженні. Московське видавництво «АСТ» опублікувало працю Сергія Білякова «Тень Мазепы». Автор досліджує російське сприйняття України на початку ХІХ ст., аналізує творчість Миколи Гоголя та Тараса Шевченка, а також робить екскурси в українське минуле часів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.
У чому ж полягав контраст між удавано схожими культурами та чим українська ідентичність вигідно вирізнялась на тлі імперської «великодержавності»?
Ми опрацювали окремі уривки цієї праці, що стосуються становища тогочасної України.
Україна: Від Сяну до Дону?
Східний кордон сучасної української держави склався у 20-роки ХХ ст., коли на карті з'явилася Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Штрихи до цієї межі додавали вже після смерті Леніна. Повертали радянській Росії Шахти і Таганрог, «подаровані» було радянській Україні, передавали УРСР російський Путивль. Рішення про кордон брали тоді в ЦК ВКП (б) і Раднаркому СРСР, їх візував ЦВК СРСР. У грудні 1991 року ця межа стала державною. Але мало хто з росіян визнає Донецьк і Харків чужими містами. Росіяни, скоріше, погодяться перенести кордон далеко на Захід – до Тернополя і Львова, а останні міста віддати їхнім історичним «власникам» – Польщі, Австро-Угорщині.
Та хіба Волинь, Буковина і Поділля мають менше підстав називатися українськими землями, ніж Галичина? А Подніпров'я, батьківщина Тараса Шевченка та української літературної мови? Запоріжжя, прославлене в народних думах, які виспівували сліпі бандуристи ще півтора століття тому? Або Полтавщина, яка подарувала світові не тільки Гоголя, Гнідича, Боровиковського, але і Петлюру? Хіба все це не Україна?
«Ідіть від Москви на південь і ви побачите, що за Десною, ви перейшли до народу, абсолютно відмінного від нас, чистих «русів». Мова, одяг, вираз обличчя, житло, думки, повір'я – абсолютно не наші!» – зазначав у 1830 році видавець «Московського телеграфу» Микола Польовий.
Дійсно, для російських мандрівників початку XIX ст. російсько-український кордон проходив не на Волині чи Галичині, а набагато східніше, десь між «малоросійським» Глуховом і великоруським Сєвском: «Восхождение солнца мы видели в области хохлов, а захождению его кланялись в России», — писав князь Іван Михайлович Долгорукий у 1817 році.
Дві країни розділяла не лише географія, а і етнографія. Російсько-українськими етнографічними кордонами були і землі, які важко розмежувати. Жителі Сіверщини дуже довго зберігали особливості побутової культури і самоназву «севрюки». Ще в середині XIX ст. слов'янофіл Іван Аксаков впевнено писав: «Древняя Северия — не Малороссия» «Севрюки» до того ж носили бороди, що, нібито, зближувало їх з російськими селянами - східними і північно-східними сусідами.
На півночі Чернігівської губернії жили білоруси і росіяни-старовіри, причому останні різко відрізнялися не тільки своїми традиціями і одягом, а й зовнішністю: «Великолепное раскольничье население, бодрое, богатое, промышленное: всё народ крупный и рослый, но несколько угрюмый и суровый на вид». Зате південні повіти Чернігівської губернії мали типово «малоросійський» вид: білі хати, живописно розкидані між пагорбів і долин, привітно визирали «из-за зеленых садов своих».
Біла мазанка і гнилі ізби: як відрізнити українця від росіянина
На південний захід від Севська, Рильська, Бєлгорода поступово зникали села, забудовані дерев’яними гнилими хатами, нерідко курними, тобто, які топилися по-чорному, без труби. Замість них з'являлися слободи, забудовані чистенькими мазанками, побілені вапном зсередини і зовні. «В первом селе Черниговской губернии уже беленькие хатки, соломой крытые, с дымарями, а не серые бревенчатые избы. Костюм, язык, физиономии — совершенно всё другое. И вся эта перемена совершается на пространстве двадцати верст. В продолжение одного часа вы уже чувствуете себя как будто в другой атмосфере», - зауважував герой Тараса Шевченка.
Дорога до столиці Слобідської України – Харкова, відзначена тими ж прикметами. Російський видавець, бібліофіл і мандрівник Микола Сергійович Всеволожский у 1836 році приїхав до Білгорода. На поштовому дворі «насилу разбудил двух малороссиян», які ліниво запрягли коней і поїхали. Прекрасний російський Білгород, «наполненный церквями и монастырями», залишився позаду, починалася інша країна: «Здесь чувствуешь уже совсем иную природу: ты вступил в Малороссию! Народ не тот, черты лица другие, почва земли, местоположения, всё принимает другой вид».
Івану Аксакову перехід від Великоросії до Малоросії здавався більш плавним, поступовим. Тільки між Харковом і Полтавою почалася «настоящая Хохландия».
Інший клімат, інша природа, інше житло, інший народ. «Здесь я уже почитал себя в чужих краях», - зізнавався князь Долгорукий. У цій «чужой земле» він дякував Богові не тільки за зустріч з сестрою і зятем, але навіть зрадів російському купцю, який віз сірку з Одеси в Москву. А вже на правобережній Україні, під Новомиргородом, князь побачив селище, засноване російськими селянами з Обояни, і «с удовольствием любовался на сарафан нашего покроя, какого уже давно не видал». Наче й правда в іншу країну приїхав і знайшов там співвітчизників.
Славіст Ізмаїл Срезневський виріс в Харкові в ті роки, коли це місто було центром української культури. Навчався в Харківському університеті, де викладали не тільки росіяни і німці, а й «природные малороссияне» на кшталт професора Гулака-Артемовського, одного з основоположників сучасної української літератури. Срезневський захоплювався українською культурою, слухав кобзарів, записував народні пісні й думи, але залишався саме російською людиною. У шістнадцять років він писав матері: «Вы знаете, маменька, как я любил слушать рассказы о моей милой родине и о русских; я желал, подобно птичке полуденной, вскормленной на чуждой стороне, полететь на свою невиданную родину». Судячи з цього, навіть Харків представлявся йому вже «чуждой стороной».
На відміну від людей XIX століття, Лідії Яківні Гінзбург був доступний погляд зверху, і відмінність українського і російського світів у її описі навіть наочніше, ніж у Аксакова, Всеволожського або Долгорукого: «На воздушном пути из Украины в Россию вы видите с учебно-экскурсионной наглядностью, как кончаются белые, зеленые, сумбурные деревни, как начинаются деревни голые, деревянные, пополам разделенные дорогой».
Україна і Малоросія
Ці слова в гоголівські часи могли бути синонімами, а могли позначати особливі історичні області. Малоросія - це і всі землі, населені «малоросіянами» (українцями), і тільки лівобережжя Дніпра, колишня Гетьманщина (територія Полтавської та Чернігівської губерній). Україна в широкому сенсі охоплювала все населення українським народом землі від Харкова до західних рубежів Волині та Поділля. Але Україна у вузькому сенсі – це всього лише Подніпров'я.
Шевченко не сумнівався в єдності українського народу і українських земель, але навіть він, траплялося, підкреслював перевагу його рідного Подніпров'я, саме його називаючи Україною: «Бідна, малосильна Волинь і Поділля, вона охороняла своїх розпинателів (польських шляхтичів) в неприступних замках та розкішних палатах. А моя прекрасна, могутня, волелюбна Україна туго начиняла своїм вільним і ворожим трупом незліченні величезні кургани. Ворога деспота під ноги топтала і вільна, нерозтлінна вмирала...»
Волинь і Поділля, звичайно, теж українські землі, та й даремно Тарас Григорович дорікав їм у слабосиллі. Подільські левенці за часів Хмельницького були хоробрими головорізами, відбивалися від турків, татар і ляхів (поляків), ходили з військом Тимоша Хмельницького воювати в Молдавію і Валахію. Але геополітичне становище цього краю було згубним: до початку XVIII століття вона залишалася полем битви між Річчю Посполитою та Османською імперією. Розорена, знекровлена земля, яку в ті часи не змогли звільнити ні Військо Запорізьке, ні регулярна армія російського царя.
Західна Україна: хто більше українець
Волинь дуже довго була цитаделлю православ'я. Саме тут святе Євангеліє вперше перевели на народну мову, яку тепер називають західно-русинською або староукраїнською. На Волині розташовувалися володіння Костянтина Острозького, великого просвітителя і мецената. Острозький прихистив у себе втікача з Москви, російського першодрукаря Івана Федорова, відкрив школу, яка не поступалася кращим єзуїтським колегіумам, під його опікою і за його рахунок була створена Острозька Біблія - перша друкована Біблія православного світу.
Однак наслідки польського панування, довгих воєн «за віру», гайдамаччини відчувалися на правобережній Україні навіть через багато десятиліть після її приєднання до Росії. У 1842 році професор Погодін відзначав, що на правому березі Дніпра Малоросія має «уже другой характер»: селищ мало, «кое-где видишь грязный шинок, и только».
Українські землі простягалися і на захід від російсько-австрійського кордону. Під владою австро-угорського імператора, жили русини Галичини, Буковини і Закарпаття. Закарпатських русинів в Росії називали карпато-росами і не вважали за українців. Галичина перебувала під іноземною владою з другої воловини XIV століття, хоча всі її назви були пов'язані з Київською Руссю.
«Королівство Галичина» нагадувало про Галич, древньої столиці країни, колись славної іменами Ярослава Осмомисла і Данила Галицького. Слово «Лодомерії» надсилало до міста Володимиру (Володимира-Волинського) і до пам'яті рівноапостольного князя. Нарешті, за часів Речі Посполитої на землях Галичини розташовувалося Руське воєводство, а в Росії письменники, етнографи, історики називали цю країну Червоної Руссю.
За словами фольклориста Платона Лукашевича, Галичина вже в тридцяті роки XIX століття відрізнялася навіть більшою прихильністю до всього українського, ніж сама Малоросія. Галичани, правда, сповідували уніатство, але приїжджий етнограф з подивом помічав, що «нравы и обычаи их нисколько не разнятся от малороссийских».
Більш того, галичани навіть краще знали і охочіше співали українські народні пісні і всіляко підкреслювали свою спорідненість з українцями з Росії.
З книги Платона Лукашевича «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни»: «Украина, Малороссия, есть для их сердца обетованная земля, куда стремятся все их помыслы и думы. С какою заботливостью галичанин расспрашивает заезжего из России гостя о судьбе своих братьев украинцев, он с радостью разделит с ним свою убогую трапезу, чтобы узнать что нового об украинских казаках».
Східні кордони, або Кубань – це Україна
Імператриця Катерина ліквідувала Запорізьку Січ, роздала землі російським і малоросійським поміщикам, німецьким колоністам і навіть молдаванам і сербам. Запоріжжя стало частиною великої і багатої Новоросії. Але ця ж імператриця подарувала запорожцям нову землю. Якщо Галичина, Буковина і Закарпаття були західною околицею українського світу, то окраїною південно-східній можна назвати Тамань і Кубань.
На правому березі Кубані (лівий був ще при владі войовничих черкесів - адигських племен) з'явилася нова Малоросія. Навіть місто Катеринодар, столиця Чорноморського війська, в першій половині XIX століття нагадувало велике малоросійське село, безладно забудоване звичайними українськими хатами-мазанками. Крім цих мазанок і громадських будівель в Катеринодарі побудували сорок куренів-гуртожитків для неодружених козакыв. Такі курені стояли колись на Січі.
Довгий час на Кубані існував і старовинний запорозький розподіл на курені, а не на станиці. «Черноморцы говорят малороссийским языком, хорошо сохранившимся. На столько же сохранились, под их военной кавказской оболочкой, черты малороссийской народности в нравах, обычаях, поверьях, в быту домашнем и общественном. Напев на клиросе, веснянка на улице, щедрованье под окном, жениханье на вечерницах и выбеленный угол хаты. Всё напоминает вам на этой далекой кавказской Украине гетманскую Украину», - писав Іван Диомідович Попко, один з перших істориків чорноморського козацтва.
Якщо усі великоруські землі вже багато століть жили в одній державі під владою одного російського царя, то землі українські були розділені не тільки адміністративними, але нерідко і державними кордонами. Більше століття проіснувала межа по Дніпру між «російською» і «польською» Україною.
Проте зв'язок між цими землями не переривався, а українці Лівобережжя були готові розділити історичну долю українців Київщини і Поділля. Під час повстання гайдамаків 1768 року, коли велика частина правобережної України ще була під владою Польщі, малоросійський генерал-губернатор Петро Олександрович Румянцев з тривогою писав, що не ручається за «здешних жителей», які бажають йти на допомогу повстанцям-гайдамакам, підданим польської корони.
Текст Віталій Кравченко
Далі буде.
