МОЯ ІСТОРІЯ: МІЖ ПОРОШЕНКОМ І СКОРОПАДСЬКИМ

Ігор Гавриленко: як «боротьба з ІПСО» перетворюється на ІПСО проти конкретних людей.

Декілька днів тому мої фейсбучні друзі кинули мені цікаве посилання на статтю в «Українській правді» «Останній бастіон» Кремля, де до цього невідомий мені історик та доктор вивчає «мою співпрацю з Кремлем». Я, чесно кажучи, був здивований не стільки його низькопробній замовній журналістиці, скільки тим, де вона вийшла.

Ігор Гавриленко: як «боротьба з ІПСО» перетворюється на ІПСО проти конкретних людей

Є два типи авторів у публічному просторі. Перші займаються журналістикою: перевіряють, ставлять запитання, дають право на відповідь, несуть відповідальність за слова. Другі займаються жанром, який можна назвати «публіцистика-кампанія»: беруть реальний конфлікт, підкручують емоції до максимуму і запускають у маси «пояснення світу», де опонент завжди або дурень, або зрадник, або «потрібний Кремлю».

І так, у третього типу — «майданчика-носія» — завжди готовий щит: «це ж колонка, редакція не відповідає, ми лише носій». Але проблема в тому, що носій у цій системі — це не флешка. Це — сцена, мегафон і каса на вході. І коли через нього летять ярлики «Кремль/Москва», він перестає бути «нейтральним носієм» і стає співучасником технології.

Ігор Гавриленко у своїй колонці на «Українській правді» 16 січня 2026 року обрав саме другий шлях — і вліпив туди мене. Там чорним по білому: «Найбільш затребуваний кремлем — такий собі Владислав Смірнов…», а далі — «підібрані Москвою» дописи, сарказм, знецінення, і все це в одному інформаційному пакеті з «бастіоном», «прокремлівським контуром» тощо.

Це не просто грубо. Це — непрофесійно. Бо якщо ти пишеш «найбільш» і «затребуваний Кремлем», ти маєш показати методологію: що рахував, із ким порівнював, де критерії «найбільшості», де доказ «затребуваності», де причинно-наслідковий ланцюжок «Кремль → попит → автор». Натомість у тексті — риторика. І найгірше — без запиту коментаря. У воєнний час так працює не журналістика. Так працює таврування та свідомий спланований наклеп як ціла система дискредитації.

Моя історія: між Порошенком і Скоропадським

На сторінці Ігора Гавриленка в «Українській правді» — усього три авторські тексти. Два з них — високий жанр історичних паралелей із «великими»: «Скоропадський і Директорія: урок для Зеленського і 25%» та «Порошенко і Мазепа». І третій — раптом не про гетьманів, не про президентів і не про уроки державності, а про мене: «Останній бастіон» Кремля у Полтаві», де мене маркують як «найбільш затребуваного Кремлем» і приписують «підібраність Москвою».

Виходить абсурдна, але дуже показова композиція: між Порошенком і Скоропадським, у маленькій трійці «обраних» тем автора, опинився не ще один історичний сюжет, а живий громадянин, якому без доказів приліпили «Кремль». Так працює не аналітика і не «боротьба з ІПСО», а карикатурна логіка лайномету: коли в автора всього три тексти — і один з них про те, що ти нібито «потрібен Москві», це вже не випадкова фраза, це спроба зробити з приватної інсинуації національну печатку.

Портрет пана Гавриленка

Портрет «морального прокурора»: конфлікт як середовище, ярлик як доказ.

А тепер головне. Цей «моральний прокурор» не виглядає як людина, що випадково оступилася в одному тексті. Він давно і системно живе в середовищі персональних конфліктів, де суди, образи, «наїзди», демонстративні пости і кампанійні формулювання — не виняток, а спосіб існування. Це не моя оцінка «зі стелі» — це публічно фіксувалося задовго до історії зі мною.

У 2018 році Poltava.to описувала справу «Гавриленко проти ПолтНТУ»: він вимагав відводу судді, обґрунтовуючи це тим, що сам активно критикував її у Facebook. Тобто автор фактично визнавав: він уже створив навколо судді публічний негативний фон і водночас апелював до «неупередженості» суду. Це і є стиль: суд як сцена, соцмережі як кийок, конфлікт як паливо.

Далі — ще показовіше. Університет подавав проти Гавриленка позов про спростування і моральну шкоду, фігурувала сума 110 тисяч грн; ZMIST повідомляв, що суд університету відмовив. Я не роблю тут висновок «хто правий» у конкретній справі — мене цікавить патерн: публічний конфлікт → різкі формулювання → судові війни → новий виток конфлікту. Це не профіль «нейтрального дослідника». Це профіль учасника бою, який роками працює в режимі постійної ескалації.

І ще одна деталь, яка напряму вбиває легенду про «об’єктивність»: у матеріалах Poltava.to фіксувалося, що інтереси судді Лариси Гольник у суді представляв її чоловік Ігор Гавриленко (разом з адвокатом). Тобто він не просто спостерігач, не «аналітик з трибуни». Він — процесуальний учасник, представник сторони, людина всередині конфліктної екосистеми.

Це важливо, бо коли ти роками перебуваєш у конфліктних сюжетах, то починаєш мислити не доказами, а ролями: «свій/чужий», «ворог/зрадник», «корисний/шкідливий». І тоді репутаційні ярлики стають для тебе простішими за перевірку фактів.

Тепер повернімося до колонки на УП.

Коли людина з таким бекграундом — багаторічні персональні війни, суди, участь у процесах як представник, публічні кампанії — виходить на загальнонаціональну платформу й починає роздавати «кремлівські» маркери без доказової бази, це вже не «медіагігієна» і не «боротьба з ІПСО». Це банальна технологія дискредитації, просто загорнута в красивий папір «антипропаганди».

Мене в цій історії вражає навіть не те, що він когось «критикує». Вражає інше: людина, яка добре знає ціну наклепу і процедур (бо живе в судовій реальності), дозволяє собі найтоксичніше маркування — «Кремль/Москва» — без стандартів доказовості і без права на відповідь. І робить це так, як роблять дрібні пропагандисти: не доводять, а натякають; не порівнюють, а клеймлять; не пояснюють, а принижують («такий собі…», «експерт рівня Бог» тощо). Це не текст, у якому шукають істину. Це текст, у якому конструюють підозру.

А далі включається класика маніпуляції: «вина через сусідство». Поруч із прізвищем ставляться персонажі з максимально токсичною репутацією — і читачеві вже не потрібні докази, бо вмикається асоціативний рефлекс: «раз поруч — значить такий самий». Наприклад, у матеріалах статті написано: «Місце на шпальтах виділене й підсанкційним: екснардепу Ігорю Мосійчуку, потенційному очільнику “партії ухилянтів” Мирославу Олешку, заступниці головреда Strana.ua Світлані Крюковій». Це дешевий, але ефективний трюк. І саме так народжується кампанійність: не через факти, а через монтаж, де репутацію ріжуть як відео — під потрібний настрій.

У підсумку моя оцінка проста і неприємна для автора. Ігор Гавриленко в цьому кейсі поводиться не як відповідальний публіцист, а як кампанійний оператор, який під свої давні локальні війни підтягує національну трибуну і розкидається маркерами, що в умовах війни можуть коштувати людині не лише репутації, а й безпеки. Такі дії — не «гостра журналістика». Це непрофесійна токсична робота ярликом: маркує, не доводить і не питає. Він просто виконав роль зливного бачка під чиюсь диктовку.

Моє звернення до автора замовної статті

Переписка з Ігорем Гавриленком сама по собі стала маркером технології: на мій прямий запит про фактичну основу формулювань «затребуваний Кремлем» / «підібраний Москвою» він не дав жодного доказу, жодної методології, жодного переліку матеріалів, натомість увімкнув димову завісу — мовляв, «після публікації до мене звернулися кілька серйозних державних структур», він «готує документи за їх запитами», а відтак просить не виносити питання у публічний простір до «якоїсь» майбутньої відповіді. А в кінці взагалі видав, що мені раніше треба було дбати про мою репутацію!

Це не дискусія і не журналістика — це патерналістське «потім поговоримо, а поки мовчи», де головний меседж не в аргументах, а в натяку на силовий ресурс. У воєнній країні така комбінація працює як класичний сценарій залякування: спершу вкидається медійний ярлик «агент Кремля» (без доказів), далі — приватний натяк на «держструктури», і паралельно — вимога тиші, поки «органи» щось «опрацьовують».

Саме так і виглядає державна технологія репресивної дезінформації: спочатку замовний текст легалізує підозру, потім під цю підозру приходять із «перевірками/візитами/обшуками» СБУ — не тому, що є доказ, а тому, що вже створений наратив. У публічному просторі за останні роки не раз згадували резонансні історії, де інформаційний удар ішов попереду процесуальних дій — включно з кейсами Червінського, Магомедрасулова та інших, — і саме тому я принципово не приймаю «мовчи, поки ми там щось робимо»: якщо ти кидаєш у текст слово «Кремль», ти або одразу кладеш докази на стіл, або визнаєш, що це не боротьба з ІПСО, а ІПСО проти конкретної людини. І так, усе це говорить про те, що Гавриленко не автор або не самостійно прийняв рішення писати про мене: у нього є куратори, які дали замовлення.

Ключові індикатори плановості — показую технологію

Оперативний підхват першоджерела:
УП (16.01 11:00) → «Антикор» (18.01 10:10)

Це не «через місяць знайшли». Це швидкий підхват, характерний для інформаційного контурного розгону.

Синхронізація «дня удару» 24 січня (найсильніший сигнал):
24.01 10:00 — «Антикор» запускає «тендерного баригу»
24.01 10:19 — Detector.media «реанімує» колонку УП (через 19 хвилин)
24.01 23:30 — Rozsliduvach дає вечірній «добив»

Це виглядає як добре зібраний сценарій дня:
ранковий вкид → підсилення «старим авторитетом» → вечірній «добив».

Перемикання наративу в межах одного тижня:
16–18 січня — рамка «Кремль/Москва»
22–24 січня — рамка «тендер/схеми/бариги»

Це типова двоступенева кампанія:
спершу — моральна підозра, потім — соціальна ненависть.

Мережеві передруки без дати:
EraMedia / jewish.kiev.ua — тексти без таймштампів працюють як «вічні носії» хвилі, придатні до повторного запуску. Це характерний інструмент чорних кампаній. Можна подякувати піарникам найвеличнішого.

Висновки:

Це не «російське ІПСО» в прямому сенсі. Це гірше і підліше: внутрішньоукраїнське репутаційне ІПСО, яке працює методами ворога — ярликом, інсинуацією, монтажем і індексацією. Ігор Гавриленко в цій історії діє не як обережний автор, що «бореться з пропагандою», а як людина, яка дозволяє собі найтоксичніший маркер війни — «Кремль/Москва» — без доказів і без базової процедури: без запиту коментаря, без верифікації, без методології «найбільш затребуваний», без відповідальності за наслідки. Він запускає репутаційний постріл — і далі система сама підбирає йому підсилювачів.

І тут ми бачимо критично важливий вузол: «Антикор» не просто «випадково» передрукував Гавриленка. Він зробив це оперативно, у форматі, що підсилює «фактичність»: не «колонка автора», а «ЗМІ повідомили…». Тобто відбулася ключова технологічна операція — жанрова підміна, де думка перетворюється на «інформаційний факт» для масового читача. Це вже не журналістика, а механізм легалізації інсинуацій: береш токсичний ярлик з великого майданчика — і перепаковуєш його так, щоб він виглядав як підтверджена новина. А далі — найгірше: він починає жити в пошуковій видачі, передруках і «хвостах» індексації.

Саме тому «Антикор» у цій схемі — не нейтральний ретранслятор, а професійний майданчик репутаційного ураження. Його роль — не з’ясувати правду, а забезпечити три речі:

1. масове розповсюдження (через передрук і мережевий ефект),

2. підвищення «фактичності» (через заголовки в стилі «повідомили ЗМІ»),

3. цементування шкоди (через SEO-прив’язки, теги, індексацію).

І коли я звернувся до «Антикору» з вимогою або надати мені право на відповідь у співмірному форматі, або прибрати наклепні інсинуації, відповідь була показова: «не наше авторське, відповідальність на джерелі; дії — лише після рішення суду». Це не позиція медіа. Це позиція «чорного майданчика», який свідомо обирає продовжувати поширення після повідомлення про шкоду, купуючи час на індексацію. У перекладі з канцеляриту: «ми не будемо нічого виправляти, поки репутаційна шкода не стане незворотною; суд — потім». Саме так працює кампанія: не доводити, а «висіти» в пошуку.

Чи є між Гавриленком і «Антикором» прямий доказ координації?

Так, і це предмет уже окремого кримінального провадження та витребування даних (логи публікацій, метадані, історія правок, внутрішні комунікації). Але ознака зв’язку як мінімум інформаційного — очевидна: його тексти не просто «читали», їх системно підхоплюють і підсилюють саме ті майданчики, які спеціалізуються на токсичних перепаковках і репутаційних атаках. Це спільний контур: один запускає ярлик, інший робить з нього «факт» і розганяє.

«Українська правда» в цій історії поводиться як майданчик, що хоче бути «великою інституцією», але паралельно хоче мати «дірку в статуті»: ми дамо трибуну, але ми лише «носій». Так не буває. Або ви — медіа з відповідальністю, або ви — дошка оголошень. Ім’я Ґонґадзе не сумісне з «носієм» репутаційного ураження.

А «Антикор» і Rozsliduvach.info — це другий поверх цієї схеми: під виглядом «розслідування» — заголовок-вирок, підміна жанру, компрометуючі ярлики, і жодної чесної процедури: ні доказів, ні права на відповідь до публікації, ні добровільного виправлення після звернення. Вони не шукають істину — вони конструюють підозру. І коли в країні можна вільно клеїти слово «Кремль» на конкретних людей без доказів, а потім ховатися за «передруком» і «роль носія», завтра в нас не буде ані свободи слова, ані довіри, ані держави. Буде лише ритуал деградації: «позначили — розірвали — пішли далі». Саме цю деградацію ми маємо зупиняти, а не легалізовувати на найбільших платформах.

І ще один штрих, який остаточно знімає з «Антикору» маску «нейтрального передруку»: цей ресурс не раз потрапляв у поле державних безпекових рішень. У травні 2025 року Держспецзв’язку офіційно розпорядилася обмежити доступ до доменів «Антикору» (antikor.com.ua та antikor.info) в умовах воєнного стану — з формулюванням про забезпечення оборони та безпеки держави. А в судовому контурі, який виник після цього блокування, фігурує лист СБУ з мотивацією щодо системного поширення меседжів, співзвучних російській пропаганді у 2014–2024 роках. Тобто ми говоримо не про «випадковий сайт, що просто поставив посилання на джерело», а про майданчик, який держава вже розглядала як проблему на рівні інформаційної безпеки.

Слідкуємо та не перемикаємо!