«Не варто обманюватися: Путін жадає війни»

3 січня, у перший для світу робочий день 2022 року, п’ять найбільших ядерних держав планети (США, Велика Британія, Франція, Китай і Росія) виступили зі спільною заявою про неприпустимість ядерної війни.

У заяві стверджується, що Вашингтон, Лондон, Париж, Москва та Пекін уважають своєю «першочерговою відповідальністю недопущення війни між державами, які володіють ядерною зброєю, та зниження стратегічних ризиків».

«Ми заявляємо, що в ядерній війні не може бути переможців і вона ніколи не має бути розв’язана, — ідеться в спільному документі. — Оскільки застосування ядерної зброї мало б далекосяжні наслідки, ми також підтверджуємо, що ядерні озброєння — поки вони продовжують існувати — мають служити оборонним цілям, стримуванню агресії та запобіганню війні. Ми вважаємо, що подальшому поширенню таких озброєнь необхідно запобігати».

У світовій пресі меседж п’яти ядерних держав, які є також постійними членами Ради безпеки ООН, відзначають як «рідкісну спільну заяву» цих країн. У МЗС Росії запевняють, що вона була ініційована Москвою.

Якщо вірити Кремлю, тему ядерної війни обговорювали також у нещодавній телефонній розмові Джо Байдена з Володимиром Путіним, яка відбулася 30 грудня 2021 року. «Президент Байден наголошував кілька разів під час розмови, що ядерну війну не можна починати, також її не можна і виграти», — розповів помічник президента РФ Юрій Ушаков російським журналістам.

Ці слова, як і заява п’яти країн, прозвучали на тлі міжнародної геополітичної кризи, спровокованої загрозою нового вторгнення РФ в Україну, а також напередодні низки важливих міжнародних зустрічей, темою яких стане концентрація російських військ і зовнішньополітичні ультиматуми РФ.

10 січня у Женеві відбудуться двосторонні переговори представників США та РФ (Володимир Путін і Джо Байден не братимуть участі у цій зустрічі); 12 січня відбудеться зустріч Ради Росія — НАТО, а на 13 січня призначено зустріч Росія — ОБСЄ.

Поки світ дискутує про те, чи може нова заява про неприпустимість ядерної війни свідчити про зниження міжнародної напруженості, кілька провідних світових істориків опублікували своє бачення мотивів можливої нової агресії РФ в Україні.

НВ зібрав ці та інші свіжі публікації, у яких ідеться про ризики атаки Росії, які є актуальними на початку 2022 року, а також проаналізовано «антиядерну» заяву п’яти країн.

***

CNN пише про те, що заява п’яти держав про ризики ядерної війни прозвучала у момент, коли «напруженість між наймогутнішими світовими державами досягла рівня, майже небаченого за останні десятиліття». «У Європі Росія концентрує війська вздовж кордону з Україною, провокуючи тривогу Вашингтона, Лондона та Парижа. А в Азії військова активність Китаю навколо самоврядного острова Тайвань загострила напруженість у відносинах між Пекіном і Вашингтоном, а також його тихоокеанськими союзниками», — нагадують автори CNN. Вони також зазначають, що заява про неможливість виграти ядерну війну «ідентична формулюванню, яке президенти США та Росії Джо Байден і Володимир Путін використали після червневого саміту у Швейцарії». «До подібної мови вдавалися після саміту 1985 року в Женеві тодішній президент США Рональд Рейган і радянський лідер Михайло Горбачов», — додає CNN.

У матеріалі наведено дані Асоціації з контролю над озброєннями, згідно з якими Росія має найбільший у світі запас ядерних боєголовок (6255). За нею ідуть США (5550), а замикають п’ятірку лідерів Китай (350), Франція (290) та Велика Британія (225). Ядерну зброю мають також Пакистан (165), Індія (156), Ізраїль (90) і, імовірно, Північна Корея (приблизно 40−50 боєголовок), однак вони не є учасниками Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який набув чинності 1970 року.

CNN також наводить оцінку Беатріс Фін, виконавчої директорки Міжнародної кампанії за ліквідацію ядерної зброї (ICAN). За її словами, заява п’яти країн не відповідає їхнім діям. «Вони пишуть цю „красиву“ заяву, але насправді вдаються до протилежних речей. Вони беруть участь у перегонах ядерних озброєнь, розширюють ядерні арсенали, витрачають мільярди на модернізацію [зброї] та постійно готові розпочати ядерну війну», — зазначила Фін у заяві, опублікованій у соцмережах.

DW звертає особливу увагу на те, що заява США, РФ, Британії, Китаю та Франції передує новому перегляду Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Документ набув чинності 1970 року, а в січні 2022-го в Нью-Йорку мала відбутися чергова оглядова конференція учасників договору. Її вже переносили через пандемію, а нещодавно відтермінували знову: як очікується, тепер перегляд зобов’язань щодо роззброєння для кожної країни-підписанта проведуть до кінця 2022 року. Загалом документ підписала 191 країна, включно з п’ятьма ядерних держав, нагадує DW.

За даними Управління ООН з питань роззброєння, ДНЯЗ ратифікували більше країн, ніж будь-яку іншу угоду про роззброєння та обмеження озброєнь, що вважається свідченням його значущості. ПАР залишається єдиною країною, яка спромоглася розробити ядерну зброю, а потім її повністю демонтувала. Тоді як КНДР — єдина країна, яка вийшла з договору.

Слідом за CNN та іншими світовими агенціями DW зазначає, що нова заява п’яти країн «прозвучала на тлі загострення напруженості між світовими державами». «Нарощування військової могутності на російському кордоні з Україною та занепокоєння Києва можливим вторгненням змусили Вашингтон попередити Москву про санкції. США заявили, що мають намір «рішуче реагувати, якщо Росія здійснить подальше вторгнення в Україну», — нагадує DW.

Журнал The Atlantic опублікував статтю журналістки та авторки історичних книг Енн Епплбаум, у якій вона пов’язує досі актуальний ризик атаки Кремля з «наївним» ставленням США до РФ — якого Україна «не може собі дозволити». Лауреатка Пулітцерівської премії, авторка книг про ГУЛАГ, Голодомор і життя країн Східної Європи за залізною завісою, Епплбаум констатує серйозний розрив у сприйнятті загроз, які виходять від Росії, з боку Києва та Вашингтона.

«Українцям — як у владі, так і в опозиції — неважко зрозуміти, що їхній конфлікт із Росією буде пов’язаний із застосуванням сили, оскільки це вже відбувається. Тим часом американці та європейці відчайдушно хочуть знайти рішення, яке передбачало б лише дипломатію та санкції», — зазначає журналістка.

За її словами, на певному рівні «Байден, здається, розуміє, що це може виявитися неможливим». Епплбаум наводить слова голови МЗС України Дмитра Кулеби («Якщо Вашингтон уважає загрозу неминучою, то найкращий час надати нам більше військової допомоги для зміцнення наших збройних сил — зараз, а не після початку вторгнення») і наголошує:

«Якби США вчинили саме так, нині загроза російського вторгнення була меншою — або її взагалі не було б, оскільки Путін інакше оцінював би ризики, — вважає Епплбаум. — Але американці не втрутилися, оскільки президент Барак Обама ніколи не сприймав Росію всерйоз, оскільки Трамп був на боці Путіна у глобальному протистоянні автократії та демократії, й оскільки демократам та республіканцям було чим зайнятися відтоді, як Байден обійняв посаду президента».

Журналістка також стверджує, що США почали забувати про найважливіший стратегічний урок холодної війни: стримування працює. «Ідея про те, що ви вкладаєте кошти в зброю заради встановлення миру, завжди звучала парадоксально, проте десятиліття стабільності в Європі — завдяки створенню НАТО в 1950-х роках, і розширенню Альянсу в 1990-х роках — підтверджують це. Якщо ви ділите територію із задиракою, переконайтеся, що ви досить добре озброєні, аби тримати його на безпечній відстані», — нагадує Енн Епплбаум.

Вона також зазначає, що хоча методи Володимира Путіна можуть відрізнятися, його «довгострокові цілі зрозумілі вже дуже давно»: зміцнити свою автократію, підірвати демократію — усі демократії світу — і максимально посилити політичний уплив Росії. «Розколоти НАТО. Зруйнувати Європейський Союз. Позбутися американського впливу в Європі і будь-де — назавжди», — перераховує такі цілі журналістка. Вона закликає Вашингтон «перестати дивуватися цьому списку цілей» і натомість створити власний перелік.

«Ми могли б почати з такого: допомогти зробити Україну успішною, розквітлою, орієнтованою на Захід демократією, якої Путін настільки явно остерігається. Не ухвалювати рішення про Україну без України», — пише Епплбаум. За її словами, цей випадок є рідкісним прикладом не «параноїдального», але реального страху Путіна. «Успішна, квітуча, орієнтована на Захід демократична Україна дійсно буде величезною ідеологічною загрозою для Росії, а також для Білорусі й інших автократій у регіоні та в усьому світі. Це довело б мешканцям інших автократій, що вони можуть вирватися з-під упливу своїх жадібних і жорстоких лідерів. Утрата України, навпаки, посилила б диктаторів у Москві, Мінську та навіть Пекіні», — прогнозує авторка The Atlantic.

Окрему частину свого тексту Епплбаум присвятила настроям в Україні, де загрозу атаки з боку РФ вважають «водночас жахливою й абсолютно недивною» — що породжує «відчуття нереальності того, що відбувається». І якщо частина українців уважає концентрацію військ РФ «величезним блефом», то інша не менш популярна в країні думка, ділиться спостереженнями журналістка, — що Москва ретельно спланувала «брязкання зброєю», а Путін нарешті вирішив реалізувати свою давню мрію про те, щоби стерти Україну зі світової мапи.

«Подібно до того, як незалежність України колись здавалася Сталіну страшною загрозою для його більшовицького режиму, так і успішна сучасна Україна становила б надто серйозний виклик автократичній, клептократичній і все жорстокішій політичній системі Путіна», — робить висновок Епплбаум.

Ще один відомий британський історик Ніл Ферґюсон, автор низки книг про події всесвітньої історії, розпочинає свою колонку для Bloomberg із прямого твердження: «Війна наближається». Він закликає позбавитися ілюзій щодо розмови Байдена та Путіна 30 грудня, одним із підсумків якої стала обіцянка Москви продовжити переговори у січні.

За його словами, висунуті Росією вимоги щодо нерозширення НАТО означають не що інше, як спробу укласти аналог Ялтинської угоди 1945 року. Тоді колишні республіки СРСР у Східній Європі остаточно потраплять у сферу впливу РФ, а безпеку країн Варшавського договору буде підірвано, попереджає історик. «Подібні вимоги варто було б обговорювати лише в тому випадку, якби Росія запропонувала щось серйозне — наприклад, виведення всіх своїх сил із території України, — пише Ніл Ферґюсон. — Але Путін не збирається йти на поступки. Він готує casus belli [формальний привід для початку війни]».

У цьому, переконаний історик, президент РФ прагне відродження навіть не СРСР сталінських часів, але Російської імперії Петра I. Ферґюсон нагадує західним читачам про події Полтавської битви 1709 року та зазначає, що «ця історія надихає сьогоднішнього „царя Володимира“ набагато більше, аніж похмурі розділи часів сталінського терору». «Це історія, що нагадує нам про те, наскільки вирішальною була перемога на території сучасної України для становлення Росії як великої держави. Вона також нагадує про те, що на початку 18 століття суперечки щодо цієї території точилися не менші, аніж сьогодні», — проводить паралелі британський історик.

Він прогнозує, що Путіну не доведеться «воювати у стилі 1939 року, коли українськими полями гуркотіли танкові колони». Повномасштабне вторгнення на суші — лише один із варіантів Кремля, нагадує Ферґюсон. РФ може також висадити морський десант на українське узбережжя Чорного моря, провести бомбардування та ракетні атаки по важливих наземних цілях в Україні або ж захопити додаткову територію на сході країни, ще більше озброївши бойовиків «Л/ДНР». А ще — розпочати масштабні кібератаки, які б завдали шкоди українським комунікаціям та інфраструктурі, нагадує Ферґюсон. «Останні війни Росії — не лише в Україні з 2014 року, а й у Сирії з 2015 року — характеризувала постійна, поступова ескалація, а не раптове великомасштабне вторгненням», — зазначає він.

«Не така вже й велика Північна війна», як називає Ніл Ферґюсон можливу майбутню атаку РФ в Україні, буде «асиметричною з усіх боків». Він не сумнівається у готовності українців захищати свою землю, але вважає, що «без сторонньої допомоги в них мало шансів», і російські війська зрештою можуть подолати українську оборону. Захід відреагує на таку кампанію справді жорсткими фінансовими санкціями проти Москви, ціна яких «вища для європейців, аніж для американців, але недостатньо висока для Росії, щоб стримати Путіна», прогнозує Ферґюсон. «Коротко кажучи, важко уявити собі сприятливіші обставини для найбільш вирішального удару царя Володимира. Ще кілька тижнів дипломатичних балачок цього не змінять», — переконаний історик.

«Боюся, наближається війна», — повторює Ніл Ферґюсон на завершення своєї колонки. Він нагадує, що ще один відомий історик Тімоті Снайдер недаремно назвав землі України «кривавими» (у книзі Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним). «Однак зовсім не про цю історію Володимир Путін думає насамперед. Не дивуйтеся, якщо його „парад перемоги“ відбудеться у Полтаві», — робить висновок Ферґюсон.