Не зчуємось, як і пір'я в роті поросте

І не співає — каркає лиш птах…
Микола Вінграновський

Закидаємо камінням кожного слабкого духом – наша Перемога невідворотна як липень після червня. Перечорніємо, переможимося, Переможемо, прикопаємо. Відсльозимося і помстимося. Тепер вже – за Небесні Тисячі.

Ще раз «тьху» на усіх оракулів, котрі вже стонадцятий день на догоду боневтіку пнуться наблизити момент омріяної зустрічі нашого праведника з очами хворого ідіота. Все ніяк не вгадають. Мо, таки станеться, і ґиґне сволота достроково? Ось Макрону в облом, бідкатиметься – «щось мон амі довго слухавки не бере»?  

Віддамо належне тим з нас, кого ми, приспані міфами про братерство і #нікакойразніцей, не чули століттями, а надто – останні три роки. Ті  українці й у дзвони пам'яті калатали, й слізно умовляли роззирнутися  та усвідомити нарешті, що муравйови ніколи не стануть апостолами.

Голосили про голодомори і чорносвитників, совістили за манкурство й байдужість до свого з діда-прадіда, кричали про чужих петрів перших, катьок других, іванів четвертих. Недокричалися.

Знову «не на часі»? Як Чонгар? Як усе в цих сьогодні?

Гірко визнавати, але руський мір здобув перемогу. На окремій ділянці? Тактичну? Локальну? Не скажіть.

Бо ним окупована не територія, її ворогу віддати нікому не дозволить Україна, що би гастролери з європейського пулу капітулянтів не тримали на думці. Душком тягне і від недавнього візиту чотирьох – знову приїздили примушувати до миру? Троє принаймні? Чи таки дадуть по ящику патронів? Адже обіцянками і примусами ми по осьдечки нагодовані. 

Окупована наша середина, осереддя, фокус – мова. Не та, котрою фіґлярі радили освідчуватись на асфальті під пам'ятником Пушкіну, а бабина, дідова, батькова, матінчина – українська. 

Не вперше про це й опінійствуємо. Та засилля ординської лексики сягнуло таких розмірів, що перебування у будь-якому, навіть «пристойному», середовищі гнобить єство, зроджене на бабусиних  приповідках!

Бабуся, спінена скислим, як на зло, «утрішнім» молоком, зганяла злість на курчатах: «Виздихали вони б йому (кому?! – хотілося запитати, але відповідь могла бути неадекватною, то ховалися), вибл*дки!».

Про сленг і параметри вживання ненормативної лексики у присутності малих нащадків бабуся гадки не мала, але інтуїтивно позиціонувала курячих неслухів «байстрюками», бо були «з інкубатора».

Але щоб «твою мать»?! Чи «нах*й»?!! Як це заведено у русько-бурятських самок з самцями і виводками? Та нам би тоді язики поприщило! На лихий кінець – заціпило.

Читаєш близького тобі блогера-інтелігента, однодумця, українця… І заціплює. Не будеш же колезі бажати, щоб йому поприщило.  

Тепер і тут «руський дух», і тут матом тхне. З бігбордів, з дорожніх вказівників, з моніторів, з телевізорів, з дворів, тролейбусів, ротів і ротиків.

І це – їхня стратегічна перемога. Окупантів-зайд виб'ємо, з їхнім порнографічним «міром» − важче. «Вранці просинаєшся безсилий», як і колись наш Леонід Талалай.