Інавґурація Дональда Трампа минула, і політичне життя планети отримало новий імпульс. Тепер, як ніколи досі, знову вирішується доля світу.
Щоправда, відповіді на запитання — «Як закінчити російсько-українську війну?», — все ще немає, що стало очевидним під час промови 47-го президента США. Тож, чи маєте Ви план, містере Трамп?
Сьогодні у команді Трампа вважають за краще не згадувати про те, що їхній шеф обіцяв під час виборчої кампанії посадити за стіл переговорів Володимира Зеленського та путіна протягом 24 годин після обрання. Цього не сталося, і перспективи зустрічі російського та українського лідерів нині не є очевидними.
Щобільше: інтенсивні бойові дії не затихають, російські окупанти продовжують наступ на Покровськ, а українські війська утримують свої позиції на території Курської області народної республіки. Ракетним обстрілам з боку РФ Україна протиставляє атаки дронів на енергетичні та військові об'єкти противника.
У своїй інавґураційній промові Дональд Трамп не згадав про російсько-українську війну, і це може свідчити про відсутність в його команди чіткого плану врегулювання найбільшого на сьогодні у світі збройного протистояння. Заява державного секретаря США Марко Рубіо про прагнення завершити війну так, аби вона не повторилася за кілька років — одна з небагатьох зрозумілих на цю тему.
Не залишає відчуття, що у Вашинґтоні очікують, наскільки успішним стане виконання угоди про припинення вогню між Ізраїлем та ХАМАС у смузі Ґази, щоби потім використати апробований там алгоритм задля припинення російсько-української війни. За всієї різниці між гарячими точками принцип дроблення кроків назустріч один одному і прагнення використовувати фактор тиску з боку США виглядає логічним.
Якщо формувати підходи до завершення російсько-української війни на підставі публічних заяв членів команди Трампа, складається приблизно такий набір дій:
Скажімо прямо: роблячи ставку на критику адміністрації Джозефа Байдена щодо російсько-української війни, новий американський президент запропонував далеко не найреалістичніший план припинення війни. Погано те, що йому мало хто може заперечити, адже після обрання Трампа президентом частина європейського істеблішменту впала у ступор.
На жаль, політика адміністрації Байдена, яка не ризикувала передати Україні хоча б обіцяне озброєння і намагалася допомогти Україні не програти, а не виграти, — буде не лише об'єктом критики республіканців. Позиція США у 2022-2024 роках призвела до серйозного виснаження потенціалу України, тоді як РФ переводить економіку на військові рейки.
Зауважу, що найбільш проблемним для Кремля фактом перебування українських військ на території Курщини. На початку лютого 2025 року цій зухвалій операції Збройних Сил України виповниться вже як пів року; вибити українських військових зі своєї визнаної світовою спільнотою суверенної території росіяни не можуть.
Теза путіна про непорушність російських кордонів не витримала випробування протистоянням з Україною, і ця «червона лінія» виявилася далеко не виразною. Вибити українські сили з Курщини до інавгурації Трампа росіяни не змогли, хоч і доклали для цього чимало зусиль, включаючи використання підрозділів армії КНДР.
Участь північнокорейців у російсько-українській війні — не лише свідчення її інтернаціоналізації, а й показник безпорадності світової спільноти щодо недопущення її інтернаціоналізації. Які санкції можна запровадити проти КНДР сьогодні, якщо її економіка пов'язана з російською та китайською?
Протяжність лінії бойового зіткнення між РФ та Україною сьогодні перевищує 1 000 км. Нехай далеко не на кожній її ділянці тривають запеклі бої, але російсько-українська війна залишається найбільшою у сучасному світі.
Зеленський, виступаючи днями у Давосі, заявив, що знадобиться щонайменше 200 000 європейських миротворців, щоби забезпечити припинення вогню. За чисельністю — це майже вся французька армія, інші Збройні Сили у країнах Старого Світу значно менше французьких.
Міністр оборони Польщі Владислав Косиняк-Камиш заявив, що його країна не відправлятиме миротворців на лінію російсько-українського протистояння. Думаю, Польща буде не самотня у цьому підході.
Виникає кілька наступних запитань:
Риторичні вправи з цього питання на рівні президентів та прем'єрів поки що не означають повністю напрацьованої відповіді. ЄС та США значно охочіше допомагають Україні «витратними матеріалами війни» (технікою, боєприпасами, грошима), ніж серйозно розглядають перспективу направлення своїх громадян у зону реальної загрози їхньому життю.
Слід розуміти, що можливі втрати серед миротворців отримають відлуння у вигляді політичної кризи практично в будь-якій європейській країні, здатній їх делегувати. Ще один цікавий нюанс: з геополітичних реалій європейськими миротворцями можуть стати представники країн, що входять до НАТО.
Чи готова РФ до такого сценарію, якщо кремлівська пропаганда стверджує, що російські війська на території України воюють із НАТО? І якою буде реакція РФ на перспективу переміщення військовослужбовців держав Альянсу на кілька сотень кілометрів ближче до території РФ?
Існує відчуття, що відповіді на ці питання навсправжки ніхто не намагався шукати. А найголовніше, зараз усім на світі (не лише лідерам) вкрай необхідно усвідомити мотивацію російського диктатора.
Варто визнати, що путін не збирається вести переговори про мир, щобільше — і він, і його мінійони мають намір загрожувати НАТО продовженням бойових дій. Окупаційно-терористичний контингент РФ продовжує просуватися вглиб території України, наче нагадуючи про унікальність ситуації.
Важко уявити іншу європейську країну, яка продовжила б чинити опір агресії ядерної держави, втративши близько 20% своєї території та значну частину людських ресурсів. Отож путін прагне заручитися згодою Заходу на публічне жертвопринесення Україною, інакше кажучи, йому потрібна не Ялта-1945, а Мюнхен-1938, показове знищення тих, хто протягом понад 1000 днів дозволив собі розкіш чинити спротив російській агресії.
Проблема американського (і європейського) політикуму полягає у тому, що на Заході вважають Москву нехай агресивним, але передбачуваним учасником міжнародних відносин, наливаючи молоде вино сьогоднішньої геополітичної реальності у старі судини холодної війни. Це помилка, яка може дорого коштувати Заходу, оскільки путін не має наміру зупинятися.
Ось, чому Україна має вирішити два найскладніші завдання найближчим часом:
З об'єктивних причин Україна сьогодні є європейським лідером у частині видатків на оборону. Але їй потрібні союзники, щоб привернути до себе увагу Трампа та його оточення, помічники та провідники коридорами влади США.
Необхідно оперативно вдихнути нове життя у створений у липні Люблінський трикутник. (Як відомо, Польща витрачає на оборону близько 5%, аналогічний обсяг із 2026 року вирішила витрачати Литва).
Постійно сілд брати до уваги стан справ у Вашинґтона, демонструвати свою корисність та готовність купувати американську зброю. Ось, мабуть, такий у мене рецепт виживання для України та алгоритм посилення безпеки інших країн Балто-Чорноморського регіону.