Нема свободи людини без свободи народу. І немає свободи народу без свободи людини
«Волі не дають — її треба здобути, влади не дарують — її треба забрати силою у ворога» — Ярослав Стецько.
Сучасники, на жаль, мало знають його біографію. Але він прожив дуже насичене життя, сповнене пригод, небезпек і безкомпромісної боротьби за незалежну Українську державу. Сам Ярослав Стецько називав себе «маклером без держави» — багато їздив по світу, на зустрічах зі світовими лідерами представляв Україну, яка була поневолена Радянським Союзом.
Збори членів ОУН 30 червня 1941 року в окупованому німцями Львові проголосили створення Української держави і сформували її уряд — Українське Державне Правління — на чолі з Ярославом Стецьком. Українська держава проіснувала трохи більше двох місяців і була ліквідована за рішенням рейсхміністра у справах східних територій Альфреда Розенберга після арешту Степана Бандери та Ярослава Стецька, які відмовилися відкликати «Акт проголошення Української Держави».
Усі спроби проголосити незалежну Українську державу після Першої світової війни зазнали невдачі, і вона виявилася розділеною між кількома державами: більша частина Центральної і Східної України у 1921 році увійшла до складу Української РСР із столицею в Харкові, Східна Галичина разом зі Львовом була приєднана до Другої Польської Республіки, Закарпаття — до Чехословаччини, а Північна Буковина — до Румунії.
У середині 1920-х років численні українські націоналістичні організації в Чехословаччині та Польщі об'єдналися з метою координації своїх зусиль, і 3 лютого 1929 року у Відні була створена Організація Українських Націоналістів (ОУН) на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Своєю метою вона проголосила захист українського етнічного населення від репресій та переслідувань з боку влади Польщі та СРСР і побудову на всій українській етнічній території незалежної держави.
Після вбивства Коновальця у травні 1938 року ОУН очолив Андрій Мельник, якому не вдалося зберегти єдність організації, і в лютому 1940 року частина найрадикальніше налаштованих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою створила власний «Революційний Провід ОУН», який з часом отримав назву ОУН(б). Спираючись на меморандум одного з чільних ідеологів НСДАП Альфреда Розенберга під назвою «Загальні інструкції всім представникам рейху на окупованих східних територіях», в якому зазначалося, що «Україна повинна стати незалежною державою в альянсі з Німеччиною», — 16 червня 1941 року в Кракові ОУН(б) підготувала і передала німецьким властям своє бачення «українсько-німецького союзу, основою якого має стати Українська держава», на основі чого 22 червня спеціальним маніфестом проголосила «незалежну українську державу».
З початком німецько-радянської війни Степан Бандера і його заступник по Проводу ОУН(б) Ярослав Стецько з групою прихильників прибули до України, проте 29 червня при спробі потрапити до Львова Бандера був затриманий німцями і висланий до Кракова. 30 червня 1941 року разом із підрозділами Вермахту до Львова увійшли українські частини батальйону «Нахтігаль» на чолі з Романом Шухевичем. Того ж дня в будинку «Просвіти» на площі Ринок Стецько із шістьма десятками соратників провів збори, на яких близько восьмої вечора було проголошено створення «нової української держави» і сформовано уряд на чолі зі Стецьком. Тоді ж на башті Княжої гори було піднято жовто-блакитний прапор, а сам «Акт» зачитано по місцевому українському радіо.
Попри те, що «Акт проголошення Української Держави» підтримали митрополити УГКЦ Андрей Шептицький і УАПЦ Полікарп Сікорський, він викликав засудження з боку ОУН Андрія Мельника, отамана Української повстанської армії Бульби-Боровця, який вважав його юридично нікчемним і таким, що всупереч політиці уряду УНР в екзилі проголосив опереткову державу-сателіта під німецькою окупацією, а також німецької адміністрації, яка домагалася відкликання «Акту». Після чергової відмови 15 вересня Ярослава Стецька і Степана Бандеру заарештували, а з січня 1942 року їх утримували в концтаборі Заксенгаузен.
За відсутності керівництва Українська держава, більшість членів уряду якої також були репресовані німцями, припинила своє існування. У 1967 році, згадуючи цю подію, Ярослав Стецько написав:
«Коли на захист Акту 30 червня 1941 р. ми не були спроможні поставити танків, гармат і бомбовозів, відповідно – сильної армії, бо так склалися умови, – ми вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло...»
16 квітня 1946 року після установчого конгресу в Мюнхені було реорганізовано Антибільшовицький блок народів. Конгрес об'єднав близько 20 діаспорних організацій. АБН очолив Ярослав Стецько, який залишався його президентом до кінця життя. Із 1968 року він також очолював Провід революційної ОУН(б), керуючи ним до 1986 року.
На всесвітній антикомуністичній арені Ярослав Стецько розгорнув широку діяльність. Від 1950 року як президент АБН він багато подорожував: відвідав Китай, В’єтнам, Австралію, Таїланд, Сінгапур, Туреччину, країни Західної Європи, Канаду, Мексику, США. Його організаційно-політичну роботу гідно оцінив Провід ОУН — 20 жовтня 1951 року його відзначено Золотим Хрестом Заслуги УПА.
У 1958 році українська делегація на чолі з Ярославом Стецьком брала участь у створенні Світової антикомуністичної ліги (Мехіко), але офіційно Україна вступила до організації лише 1967 року. Причиною стала незгода Стецька з певними положеннями: він наполягав, щоб Ліга виступала не лише проти комунізму, а й проти російського імперіалізму, а також щоб Україна була представлена нарівні з іншими країнами. Щойно ці вимоги були враховані, Україна стала членом Ліги.
Ярослав Стецько став світовим лідером у популяризації боротьби поневолених московським імперіалізмом народів. Не дивно, що в СРСР проти нього відкрили справу, а у 1949 році оголосили в загальносоюзний розшук. Через дев’ять років, у 1957 році, справу було закрито, а керівництво КДБ при Раді Міністрів УРСР дійшло висновку: «Загальносоюзний розшук Стецька Я. С. припинити, а розшукову справу № 2641 долучити до справи-формуляра № 152 на нього ж як другий том».
Проте це не означало, що КДБ відмовився від спроб знищити Ярослава Стецька. Для проникнення до його оточення було підібрано низку агентів, яких ретельно готували до відправлення за кордон і складали їм відповідні легенди.
У Києві, в архіві ГДА СБУ, зберігається кілька документів, які підтверджують операцію з дискредитації: інформаційне повідомлення ЦК КПУ від заступника голови КГБ УРСР Шульненка від 7 жовтня 1969 року, пропагандистська листівка англійською мовою, її переклади російською та івритом.
Із їхнього змісту стає зрозуміло, що з 1966 року КДБ вжив низку заходів, щоби представити Стецька серед європейських євреїв як одного з винуватців Голокосту та активного прихильника нацистської політики знищення в Україні. Листівка починалася із заклику: «Нехай винний буде покараний», а далі текст мав пробудити у когось із єврейської громади «гнів» і спровокувати «акт помсти» — замах на життя Ярослава Стецька.
Ці московські фальсифікації та масоване поширення брехні дуже боляче вдарили по авторитету Ярослава Стецька, коли він уже був важко хворий. Опублікований агентами КДБ «некролог за життя» сприйнявся ним як поганий знак.
Він активно працював, але наприкінці березня 1986 року почав страждати від сильних болів у шлунку і звернувся до лікарів. Та було вже пізно — рак прогресував, не допомогла навіть операція. Перебуваючи в лікарні Мюнхена, Ярослав Стецько до останнього не вірив, що смертельно хворий, і сподівався продовжити політичну діяльність.
Помер Ярослав Стецько 5 липня 1986 року в Мюнхені. Його поховали 12 липня на цвинтарі Вальдфрідгоф. Попрощатися з покійним прийшли понад 1200 людей із різних країн світу.
«Я вірю в перемогу. Я вірю так сильно, що можна вмерти», — Ярослав Стецько.
