Необхідно пережити Трампа і путіна
Дональд Фредович робить рівно те, що він обіцяв зробити протягом усієї своєї передвиборчої кампанії. Не дивуйтеся його подальшим аферам.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
Два агресивних пристарілих маразматика, які мріють змінити світ під себе, на чолі найпотужніших ядерних держав — це те ще випробування. Не тільки для України, а й для людства загалом.
Вони обидва консерватори, хоча вкладають у це різні сенси. Хоча еволюційну теорію Чарльза Дарвіна вони не люблять однаково і вельми схожий войовничий клерикалізм лежить у підґрунті їхнього консерватизму.
Обидва не зважають на правила, договори, думки оточуючих, не кажучи вже про такий демократичний непотріб як людяність, гуманізм і співчуття. Люди для них — навіть не статистичні одиниці, це дрова, які приречені згоряти у вогнищі їхніх місій.
Вони поведені на втраченій величі своїх країн і мають намір відновлювати цю велич за будь-яку ціну. Проте й близько не дотягують до здобутків своїх попередників.
Однак сьогодні ми бачимо тупість і примітивізм — і Трамп, і путін здатні лише залякувати, шантажувати та вбивати — діями або бездіяльністю. Замість реальних ініціатив по розвитку людства в них плани із середньовіччя: підкорення і захоплення — чи то України, чи то Канади.
Обидва руйнівника світового порядку — відверто посередні керівники: путін дослужився лише до полковника, Трамп відомий низкою банкрутств своїх бізнесів. Тому вони приречені бути партнерами, бо поодинці не потягнуть хоча б часткову реалізацію власних задумів.
І зараз путін та Трамп однозначно й незаперечно виступають як однодумці та партнери проти всього іншого світу. Намагаючися здійснити власні імперські амбіції: Трамп хоче, щоб уся Північна Америка стала зірково-смугастою, включно з Ґренландією, а путін постійно торочить, що інтересі РФ простягаються аж до Ла-Маншу.
І хоча Трамп і путін — сьогодні ситуаційні спільники, але довго поруч вони не протримаються, бо відразу два пристарілих нарциса з маренням переділу світу — це таки забагато для однієї планети. Вони чують і поважають лише самих себе.
Тому конфлікт між ними гарантований, але до цього треба протриматися нам. І ось тут — найбільша претензія до нашої влади та суспільства; навіть зажирівша Європа і та почала прокидатися, рухатися, планувати створення спільних структур, адекватних новий реальності, реанімувати власний ВПК.
А в Україні, крім хвилі емоційної підтримки «найвеличнішого Зе!» після овального приниження, не відбувається нічого. Влада не бачить жодної необхідності в очищенні та модернізації.
У неї все гаразд, ось тільки треба перелаштуватися від доїння США на доїння ЄС, але ж і суспільство не вимагає від української влади термінових змін у пріоритетах і методах управління! Хоча у нас далеко не так чудово, як у засівших на Печерських пагорбах.
Невже ми — не поодинці, а спільно! — не бачимо, що сьогоднішній сценарій веде не просто до фактичної капітуляції Україні у війні, а до її зникнення разом з великої частиною українців? Чи що, непереборно діє наше давнє відьмаче чаклунство «якось воно буде»?
