Нобель миру 2025
Світ поставив на громадянську відвагу, а не на «великі угоди».
Нобель миру 2025 поставив крапку в затяжній суперечці про «мир будь-якою ціною». Лауреатка — Марія Коріна Мачадо, опозиційна лідерка Венесуели. Нагорода пішла не посередникам і не «архітекторам угод», а тим, хто не капітулює перед репресіями й утримує право суспільства на політичне життя. Це рішення для когось болюче, для когось — визвольне, але його сенс однозначний: світ чує передусім голоси громадян, а не протоколи самітів. І це безпосередньо стосується України.
2025-й стер кордон між «далекою політикою» й особистим виживанням. Європа живе під російськими ракетами; Близький Схід — під завалами гуманітарної катастрофи; Африка — у ланцюгах війн і переворотів; Тайванська протока — під шантажем силою. У цьому полі Нобель миру вже не про парадні промови. Це камертон, яким світ налаштовує уявлення про те, хто сьогодні є носієм надії.
2025 року Комітет сказав чітко: громадянська відвага важить більше, ніж дипломатична хореографія. Не тому, що угоди не потрібні, а тому, що без опори на права й гідність вони перетворюються на ширму для насильства.
Історія Мачадо — не про «сценографію миру», а про послідовність. Заборони на участь у виборах, кампанії переслідувань, спроби розколоти опозицію — відповіддю стало рішення залишитися в країні, об’єднати розрізнені сили, передати політичну підтримку іншому кандидатові й відійти в тінь, коли це було потрібно для спільної справи.
Це «несенсаційне» рішення — і воно є мовою миру: коли насильство не визнають нормою, а демократію — декорацією.
Комітет винагородив відмову від капітуляції, а не телекартинку «потисли руки — домовилися». У центрі — не «баланс» між тими, хто переслідує, і тими, кого переслідують, а визнання: жертва репресій не зобов’язана грати за правилами репресора.
Шум програв змісту. Чому не «великі миротворці»?
Рік пройшов під гучні декларації «я зупиню війну за добу», «у мене є план» та «історичні посередництва». Це був медійний шум без підтвердженого результату. Премію миру не дають за гасла й не розігрують як референдум за участі наддержав. Її отримують ті, хто довів вплив на свободу й зменшення насильства — часто власною безпекою.
Оголошення лауреатки супроводжувала не бравурна прес-конференція, а картина жінки, яка ховається від репресій і все одно залишається в країні. У цій сцені — вся логіка року: особиста ціна важить більше за протокольну вагу.
Нобель 2025 — це не аванс і не образа — це планка. Світ поставив на тих, хто не зрадив себе, коли це було небезпечно. Але й світ, віддаючи перевагу «миротворцям без зброї», не має забувати: мир — це не роззброєння добра, а знищення спроможності зла продовжувати насильство.
Мир не приходить із компромісу між агресором і жертвою — він починається з ліквідації агресора або його здатності чинити насильство. Саме тому Україна не може «миритися», коли її дітей убивають, а її землю бомблять.
І поки цей стан не досягнуто — війна триває, якою б витонченою не була риторика світових столиць.
Якщо ми хочемо не лише підтримки, а й авторитету, маємо говорити про Україну голосами людей, які повертають життя щодня. Не чекати «ідеального моменту», не ховатися за «формулами», а показувати, як ми творимо мир через опір, як знищуємо спроможність агресора панувати.
Її перемога не зменшує нашого болю й не скасовує нашої правди — вона лише підкреслює нашу мету: менше пафосу — більше імен; менше звітів — більше прав; менше «угод» — більше перемог над насильством.
Бо мир — це не відсутність війни.
Мир — це знищення агресора та його здатності до насильства.
І саме заради цього ми воюємо — не проти росії як території, а проти її імперської здатності калічити життя.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»
