Нові Санжари якийсь час потому

Потреба ще раз повернутися у «новосанжарське середньовіччя» продиктована не бажанням патріота виправдати земляків. Гарантуємо, що точнісінько такою ж неадекватною була б реакція дикунів під Черкасами, Миколаєвим, Черніговом чи у Папуа Новій Гвінеї. З вашого дозволу, декілька замахів кулаком після бою.

До минулої п'ятниці Нові Санжари були знані обмеженим колом любителів поезії – у тих благословенних зачепилівських краях був виколисаний Борис Ілліч Олійник. Абстрагуючись від комуністичного ідеалізму класика, ми вдячні поетові за позамежеву пронизливість «Пісні про матір», глибочезну філософію «Похорону учителя» пам'яті Олексія Антоновича Вовнянка і безмір любові у практично останньому: «От і стрілися знов. Через тисячу літ. / – Ніби ти? – запитав сполотнівши…». Ну, це – до слова, аби якось стишити кипіння збуреного розуму. 

Ще з 1945 року наші Н-Санжари знали і ветерани збройних сил СРСР, котрі з різних причин, а головно – через відсутність родичів у військкоматах, не могли собі дозволити сочинський Центральний військовий санаторій Міноборони СРСР ім. Ворошилова чи одеський філіал № 1 на 16-ій станції Большого Фонтана. Екологічно чисте козацьке містечко, чий провінційний шарм не псували шкіро-переробний завод і харчо-смакова фабрика, встромлені у небо мало не корабельні сосни, міленька і звивиста Ворскла з відфільтрованою після Полтави водою тривалий час посутньо сприяли відновленню готовності заслаблих вояків у віці примушувати світ до миру.

Місцева послідовниця Бориса Ілліча, принаймні, у щирому прагненні потвердити тяглість місцевих поетичних традицій, виспівала осанну своєму  благословенному краю отакечки безпосередньо:

… Люди тут живуть чудові,
Луки в квітах у медових,
Санаторій для військових,
Вулиць стан завжди зразковий… 

Тепер до висновків. Час збирати розкидане каміння – адже, принаймні на телекамери утихомирилися здичавілі було новосанжарці; перевели подих евакуйовані, подумки ще раз і ще раз повертаючись до найяскравіших виявів гостинності «приймаючої сторони»; міністр Скалацька облаштувала мобільне міністерство охорони здоров'я безпосередньо у гущі обсервованих мас і від «нєхріндєлать» опановує мистецтво фотопейзажу з вікна санаторію та селфить себе у костюмі вищого бактеріологічного захисту … Хоча і вірянам, і агностикам залишається поки що одне – сподіватися, що цього разу обійдеться. Не зурочити б перед літаками з Італії.

Дехто з медійних конспірологів, вихованих на телепрограмах дрімучого ідіотизму на кшталт «Містичної України» та «Екстрасенсів», в стихійному бунті новосанжарців побачив і руку Москви, і зведення рахунків з Майданом, і провокацію спецслужб, і сплановану спробу влади замаскувати коронавірусним хайпом суцільні провали в тилу і на фронті. Як на нас, оцього всього не було у приполтавському селищі міського типу.

Беремо до уваги обрáзи наших знайомих за надто невтішну оцінку реакції новосанжарців на прибуття співвітчизників з Китаю. Але наполягаємо на своєму: хто б з наших чи ваших рідних, колег чи друзів не вискакував на проїжджу частину дороги до Медичного центру «Нові Санжари» Нацгвардії України з істеричним «а-а-а, пандемія за моїм сараєм!», він підпадає під означення плебея, совка, бидла, панікера, об'єкта маніпуляцій. Готовим першої-ліпшої хвилини повірити у будь-яку нісенітницю, кинутися туди, куди усі побігли, вибрати президентом країни випадкову особу. Негарно про людей? Ознакою людськості є суттєво інші речі.

Другий висновок – винна влада. Довершену недолугість не здатних на державництво кадрів у всій своїй красі продемонстрував секретар Радбезу Олексій Данілов: «І жодного засекречування ніхто не робив свідомо. Просто не очікували, що буде таке сприйняття ситуації». 

Хто б пояснив пану оборонцю, що до обов'язків очільника найголовнішої безпекової інституції держави входить вміння передбачати сприйняття саме отаких новосанжарських ситуацій. Звісно, передбачати повальний регіт недалекої публіки, фанатіючої від одного лише вигляду організму Юзика, не кажучи вже про Зе без трусів, набагато легше. Але ніякий Трускавець екстерном не навчить управляти державою.

Та й «найвеличнішому лідеру сучасності» досить вже вправлятися з риторикою у сльозливих відосиках щодо народу і натовпу. Запитання «хто ми?», яким Зе патетично настрахав ту частину електорату, котра вважала себе яким-не-яким, але народом, найближчі чотири роки можна не ставити в українському середовищі: народи своїми проводирями ніколи не обирають блазнів. А ось за бараном-провокатором сірим натовпом сунуть переважно малописьменні вівці з тавром «какаяразніца». Відомо куди.

Світ тепер побачив ще й отаку «мальовничу Україну». Чомусь не гріють зницені національні почуття заспокійливі пости закордонних, прихильних до нас демократів. Мовляв, ми тут в Україні у більшості своїй таки європейці, і не варто за «новосанжарським інцидентом» засуджувати усіх українців.

То інтелігентні люди хочуть зробити нам приємне, а зсередини таки видніше. Покладіть перед очима дві світлини – з новосанжарським мітингом і натовпом дебальцевських «патріотів», який готується лягти під танки ЗСУ. Хіба що хоругви над спотвореними ненавистю обличчями різні, тут – рідний тризуб на блакитно-жовтому фоні, там – мутант з двома дзьобами на чужому імперському триколорі.

Відтак, тільки нам, отут на місці, під Санжарами і на Кобищанах, доведеться власноруч ліпити націю. Бо за великим рахунком, її як не було, так ще й немає.