Військо I-ї Французької імперії мало свій кодекс честі. На відміну від європейських сусідів там цінували життя, навіть заклятих ворогів.
На картині Шарля Тевенена (див. вище — прим. ред.) зображена капітуляція австрійського гарнізону Ульма на чолі із генералом Макком у 1805 році. Наполеон I Бонапарт наказав відпустити Макка і всіх австрійських офіцерів під чесне слово не воювати проти Франції доти, доки не буде проведено їхній обмін на відповідних полонених французьких офіцерів.
Йшлося про обмін символічний. Якщо до полону потрапляв французький офіцер, то його відпускали; при цьому одному з умовно полонених австрійських офіцерів того самого звання видавали документ, за яким вояк звільнявся від свого чесного слова і міг знову взяти участь у бойових діях.
Малося на увазі також, що чесне слово діє тільки під час цієї конкретної війни. Після укладення мирної угоди (не перемир'я, а саме сталого миру — прим. ред.) відбувалося загальне повернення полонених, і, якщо згодом починалася нова війна, всі знову могли взяти у ній участь.
Цілком можливо, що зараз усе це може здатися кумедною умовністю. Але на початку XIX століття поняття про офіцерську честь були настільки високі, що в переважній більшості випадків слово неухильно дотримувалося, навіть у царській армії держави Романових (але виключно серед вояків-дворян).
Досить навести один приклад: молодий офіцер французького флоту Жюр'єн де ля Ґрав'єр потрапив у полон до британців у 1803 році. Його не ув'язнили, а дозволили оселитися в одному із графств Анґлії під чесне слово не втекти.
Через рік його обміняли — не символічно, а цілком реально на відповідного полоненого британського офіцера. Однак документи, які підтверджують, що чесне слово із нього знято, надійшли до Франції тільки 1809 року.
До цього, попри відчайдушні прохання молодого офіцера повернутися до строю, військово-морський міністр категорично заборонив йому служити на бойових кораблях. Тільки після отримання від ворога відповідних паперів про зняття чесного слова Жюр'єн де ла Ґрав'єр зміг повернутися в стрій.
А проте, як раніше інформувала медіаагенція «Останній Бастіон», данські вікінґи не пасли задніх у работоргівлі африканцями. Тепер Копенгаґен з іншими постколоніальними столицями замолює гріхи давнини грошима.