Данські вікінґи не пасли задніх у работоргівлі африканцями — науковці
Раби — основне джерело багатства колоніальних компаній Атлантики. Цей грошовий колообіг увійшов до історії під назвою «трикутна торгівля».
Данське королівство входило у десятку країн світу, які наживалися від існування подібної схеми. На цьому наполягає керівник дослідницької групи в Університеті Копенгаґена професор історичної антропології Палле Петерсен.
Здійснивши мультидисциплінарний аналіз данські науковці довели, що їхні предки приклали руку до силового перевезення тисяч корінних жителів чорного континенту у Новий Світ (в обидві Америки — прим. ред.). Тепер Копенгаґен з іншими постколоніальними столицями замолює гріхи давнини грошима.
Як пояснює професор Петерсен, Данія повсякчас прагнула стати великою державою, але їй бракувало одного: власних колоній: «Усі європейські країни, які претендували на такий поважний та особливий статус, цим уже перейнялися — чим Данія гірша? Залишалося виявити політичну волю та знайти кошти. І вільні території, звісно».
Спостерігаючи за тим, які доходи отримували у XVI-XVII столітті західноєвропейські купці, данські торговці самі звернулися до короля із пропозицією заснувати Ост- та Вест-Індські компанії. Їх було створено 1622 року, монарша скарбниця вклала великі кошти, але Данія встигла організувати експедиції лише до берегів півострова Індостан та Ґвінейської затоки.
Саме землі сучасної Республіки Ґана, прозвані європейськими колоністами «Золотим берегом», стали основним джерелом рабів, торгівля якими обіцяла нечуваний прибуток. 1659 року із Копенгаґена туди вирушила експедиція із метою закласти власні африканські факторії.
Зі слів Палле Петерсена, протягом кількох років данці змогли закріпитися на «Золотому березі», де з'явилися форти: Фредериксборґ і Кристіансборґ. На момент оформлення данських заморських територій невільницьку нішу міцно зайняли інші країни, насамперед Нідерланди, Британія та Франція.
Проте Данія не могла змагатися із ними за панування на ринку рабів, хоч і зробила свій внесок у колоніальну економіку. Близько 1% від усієї кількості невільників (оцінюється сучасними дослідниками у 12,5 мільйона осіб — прим. ред.), вивезених з Африки до Нового Світу, припало саме на скандинавських торговців.
З часом Африці сформувалася своя колоніальна еліта. Прикметно, що данські чиновники, на відміну від британських чи французьких, охоче часто брали за дружину місцевих мешканок, а їхнім кольоровим дітям було заборонено спілкуватися із малечею тубільців.
У першій половині XVIII століття колоніальна адміністрація данської частини «Золотого берега» відкрила перші початкові школи для дітей, які народилися у змішаних шлюбах. Тим часом у фортах було кілька десятків солдатів, які стежили за порядком — гарнізон не міг чинити опору у разі війни з іншою європейською державою, втім, якщо це і відбувалося, то вкрай рідко.
Ситуація стала змінюватися на зламі XVIII-XIX століть, коли заморські території переживали глибокий економічний занепад, якому передувало стрімке зростання. Раби більше не давали прибутку, тому підприємці запропонували перейти на вивезення з Африки інших товарів, насамперед слонової кістки та золота.
1848 року, після чергової революції у Парижі, республіканська влада Франції звільнила своїх рабів, давши приклад іншим країнам. Данські невільники вийшли з протестами у колонії, зажадавши від влади провести аналогічну реформу, що й сталося у напередодні війни проти Пруссії у середині 1850-х.
Офіційно королівський уряд у Копенгаґені перепросив за свою участь у работоргівлю лише 2017 року. З цього часу Данія надає фінансову і гуманітарну допомогу Ґані — країні, в якій колись перебували скандинавські форти, звідки невільників відправляли до Нового Світу.
Доволі знаково, але раніше медіаагенція «Останній Бастіон» уже сповіщала читачів про те, що прем'єр-міністр Нідерландів вибачився за роль його країни у работоргівлі. Він визнав, що особисто відчув «зміну у мисленні та провину» перед африканцями.
