Окупація України в трьох пунктах

Про інші пункти — окремо.

Це не мирний план і не компроміс.
Це технологія легалізації окупації, оформлена мовою технократів, юристів і «європейських стандартів».

Найнебезпечніше в ньому навіть не території, а прецедент, який він створює.

1. Спільний контроль = смерть суверенітету

Пункти про:

• спільну експлуатацію Запорізької АЕС;

• спільні економічні зони;

• міжнародний або тристоронній менеджмент означають лише одне:

Україна перестає вимагати повернення повного контролю і погоджується на управління наслідками окупації.

У міжнародному праві це принципово.

Якщо територія визнана українською:

• там не може бути «спільного управління»;

• там не може бути «тимчасових менеджерів»;

• там не може бути «економічних компромісів».

Є лише два варіанти: повне відновлення юрисдикції або її втрата.

Усі формули «спільно», «тимчасово», «під гарантіями» —
це де-факто визнання, що держава не контролює свою територію.

І це не нюанс. Це юридичний злам.

2. Лінія фронту як норма = легалізація агресії

Формула:

«Лінія розташування військ на дату угоди є де-факто визнаною» — це вирок міжнародному праву.

Чому?

Після Другої світової війни світ тримався на одному базовому принципі: території не здобуваються силою.

Саме тому:

• не визнавали анексію Кувейту;

• не визнавали окупацію Балтії;

• не визнавали зміну кордонів без згоди держави.

Тут же пропонується інше: стріляв → зайняв → зафіксував → отримав переговорну позицію.

Це означає: війна знову стає легітимним інструментом політики.

Не тільки для росії. Для будь-кого.

3. Референдум і «толерантність» як інструменти примусу

Референдум, який:

• не про конкретний пункт,

• а «за весь договір»,

• в умовах війни, страху і втоми, — це не демократія, а політичний шантаж.

Формула проста: або погоджуєшся на втрати, або війна триває.

А гуманітарні пункти про:

• «освітні програми з рф»;

• «мовну та релігійну толерантність»

— це післявоєнні інструменти для країн, що програли.

Вони не про права людини. Вони про перепрошивку суспільства під нову реальність.

Саме так працювали:

• після Дейтону;

• після Югославії;

• у постколоніальних конфліктах.

Спочатку фіксується поразка,
потім — пояснюється, чому це «нормально і цивілізовано».

Що це означає для міжнародного права

Цей план небезпечний не тому, що він «поганий для України»,
а тому що він:

• легалізує окупацію через технічні формули;

• руйнує принцип недоторканності кордонів;

• повертає світ у логіку сфер впливу;

• перетворює міжнародні гарантії на менеджмент ризиків;

• дає сигнал: силу можна узаконити, якщо вистачить терпіння.

Після цього: Тайвань, Балкани, Кавказ, Близький Схід стають відкритими кейсами.

Отже

• Спільний контроль — це не компроміс, а визнання втрати суверенітету.

• Фіксація лінії фронту — це легалізація агресії.

• Референдуми і «толерантність» — інструменти прийняття поразки.

Це не мир.
Це оформлення окупації в юридичній упаковці.

Джерело

«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»