Особисте з бомбосховища

Тиждень назад бажали собачої смерті обмеженому колу росіян, тим, котрі під личиною «іхтамнєтов» нищили український Донбас і перетворювали окупований Крим на суцільну військову частину. Решту (тих, у кого «нет путина – нет россии») просто, по-людськи, зневажали.

Але відчували, що урівноваженості пенсіонера вже не вистачає на  стримування видозміни зверхнього презирства до глибинних мокшанських прошарків на чітко артикульовану ненависть. «Чи не расист ти, друже?»,  ̶  питали себе з острахом за виховання. Расизму додавалося з кожним загиблим від руки російського терориста нашим хлопцем.

М'яко тролили сім'ю рідного брата, котрий ще задовго «до нашої ери» за розподілом (ні-ні, і за покликом совкової душі теж) поїхав прирощувати багатства СРСР Сибіром, зокрема, Кузбасом,  схімізованим до кіптяви над «Зимовою вишнею». Мовляв, і як же ви там, краяни, підпільно голосуєте проти Єдиної Росії і фюрера зі щурячими манерами? Коли навколо – моноліт запутінців?

Сьогодні, після здерев'яніння від побаченого і почутого, коли гордість за ЗСУ, НГ і ТО утримує від оніміння і отупіння, рядки поезії улюблених Вінграновського, Талалая, Костенко поступилися Еренбурговому: «Убий руського. Якщо ти не уб'єш руського, руський уб'є тебе».

Сирена. Хапаю валізу, дружину і онучку.

Вже на східцях додумую, що ще здатен утримати червону лінію між етнічним «руським» і сволотою-окупантом. Дякую, громадяни-росіяни.