Підземні таємниці Полтави

Забута спадщина старого міста.

У м. Полтаві археологічні пам’ятки — підземні ходи на таких місцях:

• Червона площа*,
• Ленінська площа**,
• садиба Краєзнавчого музею, вулиці: Комсомольська***,
• Першотравнева****,
• Кругла, Сковороди, садиба ВАТУ*****)
• та парк Франка******) — характеризують період первинних слов’янських племен і пізніші часи. У них знаходять майолікову кераміку, фрагменти глиняного посуду, речі литовського періоду та посуд XVII ст. Взято на облік 10 грудня 1945 р. як пам’ятку всесоюзного значення.

(Із постанови виконкому Полтавської обласної Ради депутатів трудящих та бюро Полтавського обкому КП(б)У від 9 липня 1946 р. «Про затвердження реєстру пам’ятників культури і старовини по Полтавській області, що підлягають державній охороні»).

*) Нині Соборна площа
**) Нині площа Конституції
***) Нині вулиця Стрітенська
****) Нині проспект Віталія Грицаєнка
*****) Йдеться про Полтавське військове автомобільно-технічне училище, з 1940 р. — Полтавське тракторне училище. Пізніше в цьому приміщенні знаходилось Полтавське вище зенітне ракетне командне Червонопрапорне училище імені генерала армії М. Ф. Ватутіна, а загалом — колишній Полтавський Петровський кадетський корпус.
******) Парк імені Івана Франка — нині парк «Перемога».

Чимало пам’яток сивої давнини й досі належним чином не досліджено, що нерідко породжує численні домисли та легенди. До них, зокрема, належать і полтавські підземелля.

Про полтавські підземелля, не вдаючись до детального аналізу, говорить полтавський дореволюційний історик Л. В. Падалка, причому він згадує не лише підземні споруди Полтави, але й стародавні печери, підземні ходи деяких інших населених пунктів: села Великі Будища Зіньківського повіту, села Говтва Кобеляцького повіту, в урочищі «Турівщина», біля села Вергуни Хорольського повіту, поблизу м. Глинськ Роменського повіту (нині Сумської області), у м. Ромнах та інших.

Л. В. Падалка, який безпосередньо спостерігав полтавські підземелля та частково збирав відомості зі спогадів старожилів міста, зробив висновок, що хоча за зібраними ним даними не можна навіть приблизно визначити межі поширення підземних ходів у межах Полтави, усе ж найбільше їх проходить у межах «Старого міста» — Полтави-фортеці XVII—XVIII ст. Але в значній кількості спостерігалися провали й підземні ходи й у тій частині Полтави, яка становила у згаданий період її «форштадт» або передмістя. З цього Л. В. Падалка робив висновок, що древнє місто Полтава, яке існувало до розорення татарами в XV–XVI ст., займало значно більшу територію, ніж те, яке відродили в XVII ст.

Старе місто-фортеця Полтава займало частину міста від крутих схилів і обривів з лівого боку Миколаївського спуску (нині це схил Інститутської гори з боку вулиці Небесної Сотні, у тій її частині, що веде на Поділ), що охоплювали місцевість неправильним півколом із південного й східного боків до гори Панянки (нині Панянський спуск), тягнулися в північному напрямку до Стрітенської вулиці, а на заході — з одного боку до кінця площі Конституції, що прилягала до Миколаївського спуску, а з другого — до Мало-Петровської вулиці (нині вул. Небесної Сотні та її частина, що веде до центру міста), до перетину з Стрітенською. Форштадт Полтави у північному напрямку досягав Круглого провулка (за нинішнім приміщенням Полтавського Петровського кадетського корпусу). У західному напрямку межі форштадта доходили до Новополтавської вулиці, що з’явилася на початку XIX ст. Зі східного боку межею форштадта були круті схили й обриви, які тягнулися ламаною лінією від початку Стрітенської вулиці до межі Круглого провулка. І в форштадті, як зазначає Л. В. Падалка, з 70-х років XIX ст. провали особливо часто траплялися по Іванівській вулиці, під якою, вірогідно, проходило кілька підземних ходів. Неодноразово були провали навпроти колишнього магазину Пащенка-Тряпкіпа (вірогідно на розі вул. Гоголя й Небесної Сотні) та навпроти єврейської синагоги (нині концертний зал філармонії). До території форштадта, поблизу місця проходження мурів фортеці, належить і провал, що стався влітку 1903 року по вулиці Олександрівській (нині вул. Жовтнева), біля приміщення Державного банку.

Глибина підземних ходів, прокладених у материковій лесовій породі, за вимірами Л. В. Падалки та його сучасників, досягала 3—4 сажнів (один сажень = 2,1336 метра).

Відомий досвід поміщика К. О. Невіандта, який на початку століття спорудив собі чудовий будинок поруч на розі вулиць Олександрівської та Спаської (нині приміщення міського бюро ЗАГСу). Коли почали рити траншеї під фундамент, там виявилися підземні ходи, що вели в бік Спаської церкви, Успенського собору та в інших напрямках. Щоб засипати їх, Невіандту довелося витратити величезну суму, а спорудження будинку значно затрималося.

Як свідчать актові книги Полтавського полкового суду, 1684 року в Полтаві було п’ять дерев’яних церков, дата заснування яких не відома. Це — соборна Успенська та парафіяльні: Воскресенська, Миколаївська, Преображенська і Стрітенська. Усі вони були пов’язані між собою підземними ходами, що починалися від церковних та деяких інших старовинних споруд і розгалужувалися кількома ходами.

Найбільша кількість провалів, а отже й підземних ходів, припадала в старі часи на Олександрівську (нині Соборності) вулицю, починаючи від Успенського собору. Глибина провалів була різною — від невеликої впадини до півтора сажня. Підземні ходи розташовувалися на глибині 3—6 сажнів (6,3—12,6 метра) від поверхні землі. Їх висота сягала зросту людини, а ширина — трьох і більше аршинів (один аршин — 71,12 см).

Місцями вони мали слухові вікна у вигляді круглих отворів, які виконували роль вентиляції. Ходи сполучалися між собою отворами, проробленими у земляних простінках, крізь які вільно могла пролізти доросла людина. Це підтверджує думку, що підземелля служили сховищами для людей, продуктів чи домашнього скарбу на випадок нападу ворога.

Ще у XIX ст. на Петровській площі (нині площа Конституції) Полтави, вище Подільської гори, стояв оригінальної старовинної архітектури двоповерховий кам’яний будинок, що більше нагадував середньовічний замок. У XVIII ст. цей будинок-фортеця належав надвірному раднику, полтавському багатієві П. Я. Руденку, який згодом віддав його урядові. Певний час тут знаходилися казарми кантоністів, потім школа чистописання, а пізніше цейхгауз — військовий речовий склад. Після запровадження земських установ із 1 січня 1864 року приміщення було передано у відання земства. 1870 року оригінальну пам’ятку допетровської епохи розібрали, і натомість спорудили в 1872 році нове приміщення Полтавського губернського земства. На початку XX ст. і цей будинок було розібрано, а замість нього на тому ж місці земство збудувало для себе новий у стилі українського бароко. Зараз це приміщення Полтавського краєзнавчого музею.

У давнину з будинком-фортецею Руденка було пов’язано чимало легенд. І не безпідставно. У підвальному поверсі цього приміщення знаходився підземний хід, остаточно закритий 1893 року. В горловині він був викладений цеглою, залитою замість вапна оловом — зроблений на віки. За переказами, батько П. Я. Руденка мав ватагу молодців-козаків. З ними він не раз ходив на татар чи в інші місця й повертався з великою здобиччю, яку надійно ховав у підземеллях.

Відомо, що підземні ходи цього будинку тягнулися від площі Конституції у бік Успенського собору та в інші частини старої Полтави. Їхня справжня довжина й розгалуження залишилися невідомими, оскільки в кінці XIX ст. більшість входів було остаточно замуровано або засипано через часті провали ґрунту.

Полтавські перекази зберегли легенди про підземний хід, що начебто з’єднував Успенський собор із Монастирською горою та далі — з Івановою горою, де стояли козацькі укріплення. За іншою версією, з-під собору існували розгалуження, які вели на Поділ і навіть під русло річки Ворскли. Достовірних підтверджень цьому немає, але дослідження XX ст. неодноразово фіксували провали й пустоти в районі Успенського собору та його схилів.

Старожили Полтави розповідали і про інші підземні споруди. Так, у 1880-х роках під час прокладання водогінних комунікацій на Круглій площі робітники натрапили на кілька склепінчастих галерей, викладених цеглою. Вони мали висоту зросту людини, були добре збережені та мали бічні ніші. Через загрозу обвалів їх засипали, не провівши детального обстеження.

У 1905 р. під час реконструкції будинку губернської казенної палати, що стояв поруч із сучасним краєзнавчим музеєм, було виявлено хід, який ішов на південний схід у бік тодішньої Олександрівської вулиці. Згодом його також засипали.

На початку XX ст. в околицях Полтави ще існували стародавні підземні споруди, пов’язані з оборонною системою міста. У районі Панянського спуску й досі виявляють завалені входи до галерей. Деякі з них мали ходи, що вели до колишніх передмість і далі — до степових урочищ, де козаки переховували коней і зброю. Такі «потаємні» шляхи забезпечували оборону міста під час несподіваних нападів.

В архівних документах згадуються й так звані «сховища», що використовувалися мешканцями міста для зберігання продуктів і цінностей. Більшість цих підземель були викопані в материковому лесовому ґрунті, легко оброблюваному й водночас досить стійкому. Завдяки цьому ходи й печери могли зберігатися століттями, не руйнуючись, якщо їх не підмивали ґрунтові води.

У повоєнні десятиліття підземелля неодноразово відкривалися випадково — під час будівництва та прокладання комунікацій. Проте щоразу їх швидко засипали або зміцнювали перекриттями, не здійснюючи наукового дослідження. Основними причинами залишалися брак фінансування та відсутність ініціаторів, здатних організувати систематичне вивчення цих пам’яток.

У 1945 р. полтавські підземелля в районі Старого міста та форштадта були взяті на облік як пам’ятка всесоюзного значення. Постановою виконкому Полтавської обласної Ради депутатів трудящих та бюро Полтавського обкому КП(б)У від 9 липня 1946 р. затверджено статус пам’ятки й території Червоної площі в Полтаві як археологічної пам’ятки — поселення слов’ян VIII–XII ст. та найстарішої частини міста.

На жаль, це рішення з часом було забуте. У радянський період охорона та дослідження підземель не належали до пріоритетних завдань, а в роки незалежності питання їхнього збереження теж залишилося поза увагою. Полтава, місто з великою історичною спадщиною, і сьогодні очікує на своїх дослідників та меценатів, які повернуть із забуття цю унікальну сторінку її минулого.