«По улицам ходила большая крокодила…»
Цю історію мені колись розповів колишній голова колгоспу імені газети «Зоря Полтавщини» Новосанжарського району Григорій Федорович Нетеса:
– Жив і в нас колись у конторі… крокодил! Цілих десять днів…
– Що, справжній?
– Ще гірше! Справжній людожер! Ох, натерпілися...
А історія, виявляється, була така. Наближалася чергова ювілейна річниця Жовтневої революції, і треба було її «гідно зустріти». Та, як на біду, надої молока з осені почали падати… От і вигадували «нагорі» всякі методи, як із цим явищем боротися. Переплюнули всіх в обласному управлінні сільського господарства. Там, певне, дуже любили популярний тоді сатиричний журнал «Крокодил», де на обкладинці, пам'ятаєте, «стоїть» крокодил з вилами… От точно такого з фанери (у людський зріст) й виготовили в управлінні. Його вручали господарству, де протягом декади були найнижчими в області надої молока. «Крокодил» повинен був стояти в конторі колгоспу, керівництво якого, за задумом організаторів акції, мало весь цей час згорати від сорому і «робити відповідні висновки».
– А ми якраз влетіли тоді з надоями, – згадував Григорій Федорович. – І от уже дзвонять з області: «Приїжджайте по свій «приз». А тут, як на гріх, ще й службовий автомобіль у зоотехніка зламався. Ну, Руденківка наша – село пристанційне, тож поїхали вони з ветлікарем до Полтави поїздом. Туди добралися нормально, а от назад з «крокодилом»… Уже починалася година пік – у тролейбус і так не проб'єшся, а тут ще ця «штука» з довжелезним носом і вилами!... Ну, сяк-так добралися, а на вокзалі нова біда – квитків на дизель-поїзд катма, бо п'ятниця, передвихідний день… Пішли мої хлопці до начальника станції: мовляв, ледь не державне завдання виконуємо, треба доставити в строк. Квитки «знайшлися», так попробуй знову ж таки в той вагон залізти!.. Вони туди, а народ репетує: «Тут і так не продихнеш, а вони ще отаке одоробло тягнуть!..». З горем пополам доїхали таки в тамбурі, але на станції потім ще пересиджували, доки не стемніло, – соромно ж селом з тим «крокодилом»… Слава Богу, ми ситуацію невдовзі виправили, хоч і потішався більше тижня народ з нашого «людожера». А як настав час його віддавати, зоотехнік заартачився: «Хоч звільняйте, хоч ріжте, а я цю падлюку назад поїздом не повезу!». Довелося виділяти спеціальний автомобіль. Одвезли… Хай йому!..
Віталій ДОЛИНСЬКИЙ
