Премії, які зникають у темних кабінетах
П’ятдесят тисяч за світову першість: як держава принижує своїх чемпіонів.
У нічному Токіо, де неонове світло тремтіло на мокрому асфальті, Ярослава Магучіх ще довго сиділа під трибунами стадіону. В руках — бронзова медаль, така холодна, ніби нею можна було різати повітря. Вона виборола її, стрибнувши за межі власних страхів, за крок до виснаження.
Глядачі вже розійшлися, тренери поспішили до готелів, а вона просто сиділа, слухаючи, як тихне місто.
— Ти зробила неможливе, — сказала Тетяна Степанова, її тренерка, сідаючи поруч. — І хоч би хтось там, нагорі, це зрозумів…
Ярослава сумно посміхнулася. Вона знала: попереду — урочистий прийом в Україні, обіцянки, посмішки чиновників, і лише потім — справжня правда.
У Міністерстві молоді та спорту світло горіло до пізньої ночі.
За важкими дверима кабінету сиділи кілька людей — ті, чиї обличчя зазвичай не показували камерам. На столі лежав конверт зі списком премій, які мали б віддати спортсменам за світову першість.
— П’ятдесят тисяч для Магучіх. Двадцять п’ять — для Степанової. Решта… ну, ви знаєте.
Він постукав по столу, і тиша стала щільною.
Усі присутні кивнули. Дві жінки — дружини головного тренера збірної та державного тренера — переглядали папери, ніби це звичайна бухгалтерія, а не чужа праця, чужі роки, чуже життя.
— Головне — не шуміть. Вони спортсмени. Їм не до політики, — сказав один із чиновників і закрив тему.
Коли Ярославу вітали, зал вибухнув оплесками. Камери, журналісти, слова підтримки — усе виглядало красиво, майже щиро.
Але коли дівчина відкрила конверт і побачила суму, її пальці стали крижаними.
П’ятдесят тисяч гривень.
За третє місце на чемпіонаті світу.
За роки праці, за зламані нігті, за синці, за втому, яку не бачить ніхто.
Вона підняла погляд. Її тренерка Тетяна тримала в руках свій конверт — двадцять п’ять тисяч.
І цього разу обидві мовчали не тому, що не знали, що сказати.
Вони мовчали, щоб не зірватися.
Увечері того ж дня Ярослава вийшла на порожню набережну. Вітер дув у спину, ніби підштовхував.
— Ми зробили свою справу чесно, — сказала Степанова, стоячи поруч. — І це важливіше за їхні гроші.
— Але чому… чому завжди так? — прошепотіла Ярослава. — Чому ті, хто нічого не робив, беруть більше за нас?
Тетяна поклала їй руку на плече.
— Бо вони ніколи не зрозуміють, що таке справжня перемога. Їхні кишені повні, а серця — пусті.
А у нас — навпаки.
І десь у темних коридорах міністерства осідали в чужих кишенях гроші, які мали б стати визнанням спортсменів.
Але у повітрі вже бринів інший звук — не шелест купюр, а глухий, наростаючий гул несправедливості, який колись прорве стіни й винесе все, що так довго ховали у тіні.
