Протести у Тбілісі нагадують Євромайдан і не є революцією
Маємо проміжні висновки з революційної тактики, але не стратегії, що відсутня, на основі побаченого у грузинській столиці. Ситуація складна.
Будь-який масштабний протест, який має на меті захоплення державної влади (не сороммося справжніх визначень), «озброєний» двома основними векторами. Озвучмо їх для загалу:
- Він може рухатися по спіралі радикалізації вгору, або йти до контролю за простором (вшир). Це єдині закономірні напрямки протистояння ентропії протесту (всі рано чи пізно розійдуться додому, бажано аби вони це зробили після перемоги, а не замість).
- Власне, інший шлях із контролем за простором потребує значно більше управлінських навичок. Вони не візьмуться з порожнечі: десь має стояти стіл, десь мають бути колонки й хтось має давати команду на яку барикаду йти.
У широкому сенсі колективна логіка стихійна. Це заважає утримувати простір через відсутність контролю за силою, відсутність засобів організувати та й узагалі усього такого протилежного до стихійності.
Як наслідок нестачі організаційної сили — напрочуд слабкі барикади. За київськими мірками, це зовсім не барикади, хоча позавчорашні дійсно кращі за тижневої давнини, а вчорашні й сьогоднішні ще кращі за попередні.
Другий наслідок: ніхто не шикується у лаву, — і це трагедія. У підсумку «космонавти влади» можуть, атакуючи, строєм гнати вчетверо більші групи людей, які кожен окремо рухаються у логіці «сам за себе».
Мілітаристські організовані спільноти початку середини 1990-х — початку 2000-х років саме тому були кістяком протестів, адже мали організаційну навичку стояти у лаві зчепленими ліктями. Для цього теж потрібна організація, якої немає і без зайнятого надовго простору вона суттєво не виросте.
Природні межі анархічної самоорганізації недалекі від примітивних форм: якщо завтра не почнуть збиватися у бойові групи по 15-30 осіб, вести бої проти поліції буде нереально. Успіхів у боях поки що немає — лише кинуті предмети та салюти, однак це нікого не зупинило.
Саме тому, буде домінувати інший сценарій — радикалізація, причому стихійна і хаотична. Вона передусім виникає з агресії, яку відчувають учасники протесту, коли їх щоразу виходить більше, але вони щоразу отримують від поліції (навіть кількісно меншої).
За таких співвідношень це призводить не до апатії, а навпаки до агресії (агресія — результат «заборони» реалізувати бажання, все дуже психоаналітично). Подальша тенденція зрозуміла: що менше організації, то більше стихійного насилля щодо його учасників відбудеться, і то більше зросте ступінь радикалізації.
«Коктейлі Молотова» для режиму олігарха Бідзіни Іванішвілі сьогодні були лише точковим епізодом, але найбільш імовірно, що саме вони увійдуть у ширшу практику завтра. Усе це буде відбуватися стихійно: якщо не буде вищого ступеня самоорганізації, буде вищий ступінь стихійності дій і насильства (передусім на адресу протестувальників).
У протесту залишився 1 доба, щонайбільше 2 дні для переходу у нову якість, а далі — ентропія (понеділок, новий робочий тиждень тощо). В умовах ентропії вирішує уже політика, а це нікому не подобається.
Відсутність тактичного коридору «як далі рухатися?» це основна причина провалу протестів такого штибу (погляньте-но лишень на Білорусь влітку 2020 року). Протест можна вивести в системний (тобто такий, що протистоїть ентропії) лише через організацію.
Тож, коли з'явиться організація — може додатися раптовий сюжетний поворот: з'являються навіть теоретичні шанси на переговори з поліцією задля досягнення нейтралітету. Утім, без політиків такі задачі неможливі par excellence.
