Радек радить референдум у Криму. Дякуємо, але якось без Сікорського
Про демократичне волевиявлення на окупованих територіях. Ні, не про Україну, але характерно й показово, як історичний досвід...
Те, що сказав чинний міністр закордонних справ Польщі пан Радослав Сікорський у плані «референдуму ООН» для Криму, має дуже наочний аналог, а саме, — Західна Сахара. Хоча вихідне становище відрізняється, проте механіка однакова.
Отже, Західна Сахара — колишня іспанська колонія Ріо-де-Оро загальною площею до 267 тисяч км² (44% від розмірів території України у міжнародно визнаних межах). Там мешкає дуже мало людей і особливо нічого немає, крім родовищ фосфатів й узбережжя Атлантичного океану.
На початку 1970-х років на хвилі деколонізації Іспанію почали вичавлювати, за територію суперничали сусідні Марокко, Мавританія та місцеві племена, об'єднані під егідою фронту «POLISARIO». ООН визнало за тубільцями право на самовизначення, яке у наслідку втілено створенням фронтом Сахарської Арабської Демократичної Республіки (САДР, що визнають понад 50 держав-учасниць ООН).
Король Марокко був іншої думки, а тому 1975 року організував «зелений марш»: 350 тисяч беззбройних марокканців, включно із жінками та дітьми, що просто зайшли на територію Західної Сахари, частина влаштувалася там. То був такий аргумент на переговорах, остаточно спонукавши Іспанію піти.
Марокко, Мавританія та «POLISARIO» трохи повоювали втрьох; Мавританія через кілька років відповзла, а нині до 80% території країни контролює Марокко, близько 20% — за урядом САДР. 25 років фронт і Марокко мляво воювали, після чого домовилися про перемир'я та проведення «референдуму під контролем ООН».
І ось тут головне — 1991 року ООН створило окрему місію MINURSO із 1000 тулубів для «підготовки референдуму у Західній Сахарі» й уже понад 30 років її фінансує; україні побудували кілька баз ООН, все у найкращих традиціях. «POLISARIO» вимагає, щоб у референдумі не брали участь марокканці та їхні нащадки, які з'явилися у Західній Сахарі після 1975 року, а Марокко каже: «З якого б це дива?».
Загалом референдум готують уже 33 роки, що цілком характеризує здатність ООН щось реально врегулювати проти «права сили» навіть у пустелі. Щонайбільше — ставити війну на паузу до чергового рецидиву; 2020 року Марокко завело свої війська на окуповані терени для придушення протестів, а фронт «POLISARIO» вийшов з угоди про перемир'я.
Від 2020 року понад 20 країн відкрили на території Західної Сахари консульства як у Марокко. Дональд Трамп, уже на виході із Білого дому, заявив про визнання Марокко суверенітету над Західною Сахарою, а липні 2023 року це зробив... Ізраїль свідомо проти позиції ООН.
Смішні моменти щодо «обліку реалій на землі» почалися ще від середини 1990-х років, коли ЄС уклав домовленість із Марокко про морські промисли у водах, які є виключною економічною зоною Західної Сахари. Коли ж окремі члени ЄС (Швеція та Данія) намагалися заперечувати, мовляв, це якось неправильно, їм прямо сказали — «Це не ваше діло, нащо ви туди лізете? Ви там рибалитимете? Ні! Ось і помовчуйте! Це потрібно іспанцям».
Хитка гармонія порушилася 2021 року після рішення Європейського суду, що добувати рибу без обговорення із фронтом «POLISARIO» таки неправильно, влада Марокко подала апеляцію... Судяться й досі, бо волелюбні тубільці не здалися на поталу сусідам-окупантам.
Ось, чому модель Радека Сікорського, по суті, передбачає м'яку передачу Криму росіянам, щоби зберегти обличчя тим, хто має начебто захищати міжнародне право, але не дуже хоче. Це також виглядає як пас можливим змінникам путіна, для якого сценарій із псевдореферендумами неприйнятний.
Реакція українського суспільства та влади показує, що механізм офіційної здачі Криму в Україні не підтримують. Чи можуть Україну підштовхувати до чогось подібного? Звісно можуть.
Однак поки що єдина реальна альтернатива — підвішувати ситуацію до настання якихось проблем усередині РФ і не приймати формул, які ставлять під сумнів український суверенітет над півостровом. А ще, готуватися всім нам до силового сценарію деокупації.
