Репортажі з-за Кобищанських парканів: Конституція без холодцю, олів'є і пирогів
Репортаж 19: Конституція без холодцю, олів'є і пирогів
Чому ми не святкуємо державних свят, як це роблять цивілізовані загали? Авторське сумління поміркованого націоналіста не рве на собі сорочку, утішаючись лише тим, що колись й 5 грудня – День Радянської Конституції – проминав таким собі непримітним неробочим буднем. Певно, ще довго хутірська ментальність посполитого кобищанця, для котрого звичною геолокацією була і залишається «хата скраю», а святом – падіж великої рогатої худоби на сусідському дворищі, не прикрашатиме стіл на «червоні дати» 28 червня і 24 серпня пирогами із сиром.
Усі потуги держави і місцевого самоврядування, а чимало з них – цікаві і заслуговують на увагу – поки що недостатньо ефективні. Мабуть, таки має збігти час, бо двадцять сім років самостійної ходи – надто короткий проміжок для усталення загальнонаціональних традицій, які хоч би трохи нагадували маніпуляції штатних американців з індичкою чи хороводи французів на місці колишньої Бастилії. От нові, позбавлені державницького флеру, календарні дати, скажімо, той же містичний хеловін чи романтична валентинка, приживаються легко і невимушено.
Атож, спостерігаючи за нудотною тяганиною одягненого у вишиванки чиновного люду на покладанні синьо-жовтих букетів до підніжжя Тараса під бубоніння патріотичних мантр стандартним пакетом посадовців, шкодуємо чиновників, котрих чин і посада силує до непритаманних цьому специфічному людові рухів тіла і порухів душі.
Відсутність мудрості завжди подається якомога гучніше. Серед ночі з минулої неділі на понеділок автор, зморений розгромною поразкою братів-поляків від Колумбії, був скинутий з дивана гарматною канонадою у середмісті – думки, знаєте, були різні. Та ні, про рейд бандитів-захарченків з лугандону до Рейк'явіка через Полтаву не йшлося, але виск протиугінної сигналізації на автівках та переляканий плач немовляти у сусідів під сполохи на півнеба викликали неоднозначне сприйняття феєрверку на фінальній частині Дня молоді у Полтаві. Чим би дитя не бавилось, аби доріг не ремонтувати? Чи муляє слава найдорожчого у сучасній історії феєрверку на честь закриття літньої Олімпіади 2000 року в Сіднеї, коли організатори за 20 хвилин профукали 2,3 мільйона доларів? Якщо вже треба було Полтавській мерії кудись заховати розпиляний бюджет (а у наше небо теж вилетіла не одна сотня тисяч гривень!), то розпочали б забави раніше, у передбачений законодавством час. Та, щоправда, отим закон не писаний.
А радіємо символічним дрібничкам: переглядаючи футбольний матч за участю «команди №1 України», рахуємо хлопців, котрі не лише губами ворушать, а направду виводять рядки національного гімну про невідворотну загибель вороженьок. Особливо гріє душу міміка футбольних хлопців з Донбасу – видно, що гімн дається важко, через силу, але хоч би так.
Підтримуємо навіть екстравагантні дії надто набожного мера Івано-Франківська пана Марцінківа, котрий у просуванні войовничого православ'я використовує освячення ліфтів і дитячих гойдалок, очолює регулярні велопробіги вулицями обласного центру та забезпечує транспортом старшокласників для участі у фактично обов'язковій традиційній прощі. Підтримуємо, бо чиновник-свободівець Роман Марцінків, котрий публічно заявив, що «гей не може бути патріотом», однозначно український. Який ще його колега (Мамай? Не смішіть наші шкільні похвальні грамоти!) виступить категорично проти зросійщеного сумського гурту «ХЗВ» («Хамерман знищує віруси»)? Ці розкуті до стану розпусти неоавангардисти, не маючи нічого українського ні у так званій творчості, ні за душею, дозволили собі під час міського фесту PORTO FRANKO бігати сценою перед івано-франківцями голяком, із запханими у шкарпетку геніталіями, під матюки у «лісоповальному» тексті! (http://life.pravda.com.ua/society/2018/06/15/231606/).
Набожному меру довелося освячувати осквернену забродами залу палацу Потоцьких, щоби витурити завезених зі сходу на інтегральне західне свято чужих бісів.
До свят. Слід зауважити, що вони потребують двох підходів – символічного і практичного. Процес декомунізації, який все ж котиться теренами країни і має певні позитивні наслідки, передбачає, зокрема, і ревізію радянських символів щодо святкування 1 травня, міцно прив'язаного до вчорашньої солідарності трудящих, чи 9 травня, чий сакральний зміст перемоги добра над злом вщент понівечений гібридом дєдов з повторєнієм. Логіка державотворення вимагає довести розпочате до скасування компартійного святкового атавізму.
Практичний аспект має навіть варіант переформатування Міжнародного дня солідарності трудящих на День городника. Жарти –жартами, але ті, хто рулить всенародними святами, передусім повинні дбати про реалізацію свого призначення: уряд, оголошуючи свято, рахує ціну простою країни. І нам, отут на Кобищанах, здається справедливим спершу заробити на святкування. Можна буде примірятись до німецької практики, де скупі бюргери мають можливість розгульно пожлуктити пивасик лише 8 разів на рік, саме стільки святкових простоїв дозволяє собі і електорату федеральний уряд заможнішої, ніж наша ненька, Німеччини.
Чи позаздрити щедрій на святкову «халяву» Словаччині – Братислава щорічно п'ятнадцять разів накриває святкові поляни! Кількість всенародних словацьких свят просто зашкалює на фоні Європи з її трудоголізмом! Нам здається, свята навіть варто назвати поіменно: День республіки (1 січня), Богоявлення (6 січня), Страсна п’ятниця (14 квітня), Великодній понеділок (17 квітня), День Святих Кирила та Мефодія (5 липня), День словацького національного повстання (29 серпня), День конституції (1 вересня), День Богоматері семи скорбот (15 вересня), День всіх святих (1 листопада), День боротьби за свободу і демократію (17 листопада), Щедрий Вечір (24 грудня), Різдво (25 грудня), Другий день Різдва (26 грудня). Коли жити люди примудряються?
Зважаючи на гіпертрофоване сприйняття проблеми нашим заідеологізованим суспільством, припускаємо доцільність віддати свята на поталу власному сумлінню кобищанця: зудить скріпа, написав заяву про відпустку за власний рахунок, святкуй те, що тобі зазуділо.
Вадим Демиденко
