Репортажі з-за Кобищанських парканів: про Добро і Зло

Сьогодні вранці, готуючи на сніданок рекомендовану дієтологами і віком вівсянку, а мріючи, звісно, про чизкейк з фісташковим топпінгом із сиру буко, краєм ока помітив у телевізорі астрологічне напуття: «Думайте про позитив. Вам воздасться».

Зараз – полудень і ще є час на обіцяне воздаяніє. Тому виспіваємо невеличкий панегірик Добру, тихим словом згадавши й непремінне Зло. Одвічних героїв-антиподів. Казкових Телесика і Бабу Ягу, Котигорошка і Змія Горинича, дідову і бабину дочку.

Гадається, що все гранично ясно зі злими людьми. Породження сатани, вельзевульські виродки, вилупки, їм бути злими на роду написано чи велено. Хоча, якщо «велено», то хтось же звелів, напоумив, наущив, напутив. А хто, дідько його забирай, отой – ще зліший? Здогади з того ж ряду, що й полтергейст, практична уфологія, фокуси Девіда Коперфілда і Ляшкові виграші в лотереї. Тим не менше, злі від природи люди логічні, доконані. Завше знаєш, чого від них чекати. Якщо не зіштовхнуть з кручі за нагоди, то застрелять. Злих і хлібом не годуй, наввипередки біжать на мітинги і протести. З їхнього замісу – чи й не половина кондукторів (упереджуючи судовий позов тролейбусного управління щодо захисту прав людини на професію, зазначаємо – йдеться не про професію, а про людей), усі без винятку вахтери студентських гуртожитків і фракція Опоблоку у Верховній Раді.

З гарними людьми взагалі важче. Виріс з ними, чи спізнав їхню ясноликість у якийсь час. Переконався у доброчесносності: коли троячки до получки бракувало – позичили десятку і терпіли півроку, доки не повернув. А якби й не розжився тією десяткою і не виконав боргових зобов'язань, то терпіли б і далі. А як було так гірко і темно на душі, що рука вже сама самогон наливала, розрадили, змирили її зранену (душу, не руку), вгамували і показали, куди тепер дядькові простувати, щоби не спився. Запалили світло у кінці тунелю. Навіть попередили, що світло може бути фарою тепловоза. І так з тими добрими громадянами було зручно, надійно та затишно. Як під стріхою сараю під час зливи – ондечки каламутними потоками город заливає, кукурудзиння лопотить – отак його дощара плющить, сусідської хати не видко, а ти сухий-сухісінький стоїш і у вус не дуєш. Ніби у бога за пазухою – навкруж гармидер, поїдом люде одне одного їдять, хрускіт стоїть вселенський, а тебе той розгардіяш ніскілечки не обходить. Ти – з доброю людиною, як з богом. Як пташка у теплому гнізді. Ремез у рукавичці. Ідилічна олеографія.

Та, на жаль, творець на добрих людей пожалів сили і розуму. Вирішив, що доброї чесноти однієї стачить на їх щасливий вік. Ось придивіться, як часто, набагато частіше, ніж це трапляється з покидьками, добрі люди капітулюють перед не вельми й трагічними обставинами, як часто їх зраджує розум! Злий троячки тобі не позичить і вип’є за неї кухоль пива. Ще й наприкінець хижо так засміхнеться тобі крізь піну на вусах, ніби шаблею мигне. Добрий тобі власну сорочку віддасть, ребрами засвітить, схопить вірусну інфекцію і сконає безхатьком під чужим парканом.

Звісно, ми перебільшуємо, коли поширюємо гіпертрофовану схильність до добра на всю свою стражденну націю. Хтось із колег завважив було всепрощенницькі настрої у гімновому слові – ласкаво і по-стокгольмському синдроматично «воріженьками» ми називаємо навіть колишніх «братів». Лише за слоган «Слава Україні!» половина з тих «братів» нас з вами разом з Домагоєм Відою голими руками б передушили. Якби їхня воля, ми мали б кричати «Слава Берегу Слонової Кістки!». Чи правда таки на боці киянки Голди Меїр, котра з далеких 70-х років попереднього століття провиділа нашу, українці, сьогоднішню ситуацію: «Коли вони хочуть нас вбити, а ми хочемо жити – компроміс неможливий»?..

Важко з добрими. Та треба волочити свій хрест – тримати своє плече напоготові і підставити його добрій людині, коли тій забракне сили чи розуму.

Підставляємо плече, кобищанці, бо ось знову наша громада невідворотно всмоктується у вирву чергової колотнечі – виборчі перегони. Комусь наше плече ой як знадобиться.