«Розкольник» Філарет має непересічну роль у новітній історії України

Президент Петро Порошенко відзначив найвищою державною нагородою агента КДБ «Антонова», який віддав значну частину свого життя на боротьбу з українською мовою та українською культурою. Нагадаю свій пасквіль, в якому коротенько згадав основні заслуги колишнього київського митрополита перед українським народом...

8 січня 2019 року, офіційне Інтернет-представництво президента України повідомило, що «Президент Петро Порошенко присвоїв Патріарху Київському Філарету (Михайлу Денисенку) звання Герой України». Шкода лишень, що Указі президента №3/209 від 8 січня 2019 року не було зазначено, яку церкву очолює цей «Патріарх Київський».

Принаймні, у Томосі, який Філарет разом з Порошенком возив у січні 2019 року по Україні в ході кампанії по виборах президента України, написано: «Прояснюємо до вище сказаного, що Автокефальна Церква України визнає головою Святіший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол… Для вирішення значних питань церковного, догматичного та канонічного характеру слід Блаженнішому митрополиту Київському і всієї України, від імені Священного Синоду своєї Церкви звертатися до нашого Святішого Патріаршого і Вселенського Престолу».

Напевно, Вселенський патріарх Варфоломій, був дуже здивований, що у Церкві, головою якої він є і частині якої (Київській митрополії) видав Томос про самоврядування, завівся ще один патріарх.

Тож не дивно, що Фанар не пустив Філарета на презентацію Томосу в Стамбулі 5 січня 2019. А раніше, 14 грудня 2018 року, грецьке видання "Оrthodoxia.info", яке наближене до Фанара й віддзеркалює точку зору Вселенського патріарха, обуреного поведінкою самозваного «патріарха», писало наступне:

«Останнім часом Філарет та його поплічники намагаються нав’язати власний порядок денний всіма можливими засобами. Навіть сьогодні, за два дні до виборів Першого Предстоятеля Автокефальної Церкви України, Філарет служить Літургію Патріаршим чином. Жодна країна світу не визнає його Патріархом, але йому все одно. Він скликає Архієрейський Собор для ухвалення рішень. Собор, якого не існує, бо не існує церкви «Київського Патріархату». Але йому знову все одно… На мій погляд, Фанар продемонстрував безпрецедентну терпимість. Але в кінці кінців це призвело до того, що архієреї УПЦ МП, які бажають приєднатися до Помісної Церкви, не насмілюються зробити цей крок. Нащо їм це робити? Аби прийти у Церкву, якою буде керувати 90-річний священик із радянським світоглядом? … манери спілкування та методи впливу Філарета по відношенню до Вселенського Патріарха та історичних принципів Православної Церкви є просто образливими. Навіть РПЦ, до якої Філарет на словах не хоче мати стосунку, не користується такими методами».

Обурення Фанара поведінкою Філарета було цілком природним, оскільки в жовтні 2018 року Вселенський патріарх зняв з колишнього митрополита Київського анатему, накладену в 2008 році Архієрейським собором Російської православної церкви, і попередні заборони в служінні та відновив у сані лише заради того, щоби Філарет приєднався до створення Київської митрополії Константинопольської церкви.

На чолі цієї відновленої Київської митрополії, якій Вселенський патріарх 5 січня 2019 року вручив Томос про автокефалію, Фанар, на вимогу Філарета, погодився поставити багаторічного секретаря Філарета і його найближчого соратника Епіфанія (Думенка). Але це не заважало Філарету принижувати Варфоломія, публічно з’являтись у куколі – білій шапці московських патріархів і проводити богослужіння патріаршим чином.

Після поразки Петра Порошенка на президентських виборах 2019 року Філарет вже не мав потреби дотримуватись бодай видимості пристойності й заявив, що він завжди був противником створення Православної церкви України під омофором Вселенського патріарха й що Томос завдав Україні шкоди.

Щоправда, у такому разі незрозуміло, а за що ж Філарет отримав звання «Герой України» і чому зараз не повернув Зірку Героя в Офіс Президента, якщо він такий принциповий? І з якого дива Філарет брав участь у Томос-турі Порошенка та возив по Україні разом з 5-тим президентом цю синодальну грамоту, якщо зараз він стверджує, що навіть не знав про її зміст?

З часом вона дасть оцінку тим церковним скандалам, що буяли в Україні впродовж 2018-2019 років, і дійде остаточного висновку, що ж це було: черговий епізод національно-визвольної боротьби українського народу в бездарному виконанні 5-го президента чи передвиборна афера Порошенка.

Але можна не сумніватись, що історики майбутнього зламають чимало копій, обговорюючи непересічну постать Філарета та його роль у новітній історії України.

Між іншим, саме Філарет спричинив перший багатотисячний мітинг протесту в Києві наприкінці радянської доби 28 жовтня 1990 року, коли в Софійському соборі Московський патріарх Алексій ІІ вручав Томос про створення самоврядної Української православної церкви та висвячував на Блаженнішого агента КДБ «Антонова» (саме такий агентурний псевдонім був присвоєний Михайлу Денисенку).

На той час Філарет був уособленням ненависті до всього українського. Не становило таємниці, що Філарет писав доноси в КДБ і навіть організовував затримання дисидентів прямо в стінах Володимирського собору, що разом зі своєю дружиною мадам Родіоновою нещадно цькував попів за спроби проголосити проповідь українською мовою, що за допомогою ЦК КПРС та КДБ намагався посісти престол Московського патріарха.

«…И вообще украинского языка не существует…», – кричав Філарет у відповідь на пропозицію дозволити хору Володимирського собору виконувати твори Миколи Леонтовича українською мовою. «…Не осквернять улицы Киева петлюровскими знаменами», – закликав Філарет тодішню владу у зв’язку з першим святкуванням Дня Соборності 21 січня 1990 року. «Там Советской уже власти нет. Их там надо танками давить», – заявив Філарет своєму керуючому справами, прилетівши зі Львова.

Тож не дивно, що десятки тисяч людей вийшли на площу, блокуючи браму Софійського собору, щоби не допустити Філарета в національну святиню, депутати Верховної Ради на чолі з В’ячеславом Чорноволом кидались під колеса автомобіля, на якому прибув Філарет («Антонову» довелось залазити в Собор через смітник), а над Києвом лунало «Геть московського попа!».

Власне, подальший церковний розкол після Харківського собору в травні 1992 року був спричинений виключно тим, що українські священники не захотіли лягати під Філарета, який пив з них кров і гроші з 1966 року. І можна лише гадати, як би скалась історія України, якби Філарет був обраний Московським патріархом.

У травні 1990 року помер патріарх Московський Пимен і впродовж наступного місяця Російську православну церкву очолював митрополит Київський та Галицький Філарет, який, будучи патріаршим місцеблюстителем, готувався посісти московську катедру. Те, що саме Філарет стане наступним патріархом Московським, було вирішено керівництвом Комуністичної партії ще за два роки до смерті Пимена, коли агент КДБ «Антонов» за зразкове виконання завдань Партії та Уряду був нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора, а очолюваному ним Українському екзархату РПЦ була передана в довічне користування частина Києво-Печерської Лаври.

З огляду на близьку смерть Пимена з ініціативи Ради в справах релігій (фактично – з ініціативи КДБ) у 1988 році був прийнятий «Статут про управління Російської Православної Церкви», згідно з яким обрання патріаршого місцеблюстителя здійснювалось Священним Синодом РПЦ з числа своїх постійних членів під головуванням митрополита, що обіймає Київську катедру. Це забезпечувало майже автоматичне обрання Філарета спочатку патріаршим місцеблюстителем, тобто керівником РПЦ з отриманням усієї повноти церковно-адміністративної влади, а потім – і патріархом.

По смерті Пимена Філарет негайно переїхав до Москви, а його дружина Євгенія Петрівна Родіонова, яка наганяла страх на увесь екзархат, милувала та карала священників, пересувала з катедри на катедру єпископів і якій усі українські попи були зобов’язані цілувати руки, вже спакувала речі та сиділа на валізах на вулиці Пушкінській, також готуючись до переїзду.

Незадовго до Архієрейського Собору, на якому мали відбутись вибори нового предстоятеля РПЦ, Філарет відправився до Анатолія Лук’янова, обраного в березі 1990 року головою Верховної Ради СРСР, з тим, щоби той переговорив з президентом Радянського Союзу Михайлом Горбачовим на предмет забезпечення результатів виборів. Власне, усі архієреї РПЦ були свого часу завербовані Комітетом державної безпеки, точніше, саме КДБ добирав кандидатури єпископів і митрополитів з числа своєї агентури, тому й результат голосування мав вирішуватись у будинку на Луб’янській площі в Москві.

Пізніше очевидці тих подій розповідали, наскільки Філарет був обурений, коли Лук’янов йому відповів, що керівництво країни не стане втручатись у вибори патріарха Московського. Почути таке після багатьох років відданої роботи на Партію, після сумлінного виконання всіх завдань Комітету державної безпеки, коли стільки сил і здоров’я було віддано на боротьбу з українськими буржуазними націоналістами, їхньою петлюрівською мовою та їхньою автокефальною церквою, яку Філарет публічно називав «автофекальною»…

А потім, 7 червня 1990 року, був Собор, де на виборах Михайло Денисенко посів лише третє місце – після Олексія Рідігера та Віктора Сабодана…

Загальновідомо, що історія не має умовного способу. Але хто зна – якби Лук’янов (до речі, він помер наступного дня після присвоєння «Антонову» звання «Герой України») не відмовив би Філарету в допомозі, можливо й досі на чолі Московського патріархату перебував би лютий україноненависник, про якого В’ячеслав Чорновіл у січні 1992 року заявив з трибуни Верховної Ради наступне:

«Наша депутатська свідомість закликає проголосити очевидний факт – митрополит Філарет (Денисенко) стоїть на перешкоді духовному відродженню України, очищення суспільства від сталінських хвороб, повинен залишити посаду Предстоятеля Української Православної Церкви, дати їй змогу зберегти свою єдність, правильно самовиразитись у нових державних умовах, окормити змучений народ чистою вірою і духовною силою».

Але трапилось так, як трапилося. І тепер ось маємо Героя України, який стільки років віддав боротьбі з українською мовою та українською культурою.