«Розовый фламинго — дитя госзаказа»

В українському публічному просторі «Фламінго» народився як готова відповідь на все одразу: на російську глибину, на дефіцит ракет, на вимогу «дешево й багато».

У нього з перших днів була й правильна обгортка — рожевий ніс, видовищні пуски в море, упевнені цитати про «2–3 на добу», натхненні тексти, які повторюють одне й те саме: 3000+ км, тонна вибухівки, ціна як у середнього БпЛА. Та коли відкласти маркетингові афіші й увімкнути холодний аналіз, картина сходиться в інше: перед нами не система озброєнь, а типова «демо-історія» під попит, де технологічна недозрілість маскується емоційним піаром, а відповідальність — патріотичним пафосом.

Цей текст — не про те, «чи можна» і «чи треба» робити далекобійні ракети в Україні. Можна й треба. Він — про те, що саме нині не працює у проєкті, чому це небезпечно для армії й бюджету, і як імітація серійності підміняє інженерію.

Міфи замість досьє

У зрілої зброї є бойове досьє: повторювані застосування, зрозуміла методологія оцінки уражень, офіційні атрибуції, уламки противника, які не сплутаєш ні з чим. У «Фламінго» є міф: три ефектні пуски «в нікуди», чутки про «кримський дебют», відсутність чіткої атрибуції носія і — головне — жодної публічної серії підтверджених ударів, які б витримали хоч якийсь технічний розбір. Для PR цього досить. Для війни — ні.

Якщо ракета вже «йде дві–три на добу», як люблять повторювати в публічних інтерв’ю, — де телеметрія, де OSINT-підтвердження, де логіка цілевказання, де бодай якісь стабільні «кейси» по критичній інфраструктурі з глибини противника? Замість відповідей — нові цитати про «скоро сім на добу» і «корпус за шість годин». Піар замість метрології — перша і найбільша хвороба цього проєкту.

Анатомія помітності: «слон у порцеляновій крамниці»

Найслабша ланка «Фламінго» — не цифри на презентації, а силует у повітрі. Величезний планер вагової категорії «малий літак», зовнішня гондоля двигуна на «спині» фюзеляжу, пряме крило без складних профілів — це сигнал для радарів і тепловізорів, який чути здалеку. У сучасній крилатій ракеті двигун ховають у корпусі саме тому, що будь-яка виступаюча «гаряча банка» множить і радіолокаційний, і інфрачервоний підпис. Тут навпаки: виробничій простоті віддано стратегічну данину ціною живучості.

Так, низький політ на 30–50 метрах справді зменшує час на реакцію наземної ППО. Але не скасовує ані бортові радари літаків-перехоплювачів, ані ДРЛВ, ані сучасні багатоканальні ЗРК ближньої дії. На фінальному рубежі, особливо над охоронюваною ціллю, така компоновка — зручний мішень. Коли додати до цього неконтейнерний пуск із тривалим передстартом, який вимірюється десятками хвилин, картина стає зовсім безрадісною: пускова платформа світиться ще до того, як ракета з’явиться на екранах.

Це не «дрібниці дизайну». Це умова виживання. Докори в бік критиків — мовляв, «у нас війна, треба швидко» — лише підтверджують головне: «Фламінго» зібрано як виставковий вантажний носій, а не як «penetrator», спроєктований для проходження крізь щільну оборону.

Точність, якої немає

У цифрах «на папері» фігурує КВО на рівні десятків метрів. У полі — глушіння GNSS, складні профілі маршруту, відсутність підтверджених кореляційних контурів (рельєф/оптична сцена), які відпрацьовані десятиліттями на зрілих системах. Результат передбачуваний: поодинокі влучання і не менш показові промахи там, де ракета потрапляє у зони РЕБ або де є помилки в моделі місцевості.

Для тоннної бойової частини промах на сотню метрів — дорогий феєрверк. І поки цього не визнає сам виробник, поки не прозвучить план доведення наведення — із полігонними серіями, зі стрільбами через зони глушіння, з реальними «вікнами» OSINT — усі «14 метрів» залишаються слайдом презентації, а не властивістю виробу.

Серійність як мантра

«Дві–три на добу», «сім на добу», «до двохсот на місяць» — цей хор цифр не супроводжується жодним незалежним вимірюванням. Серійність — це не тиражні інтерв’ю. Це стабільні партії, ритмічні залпи, повторюваність якості по всій номенклатурі: від корпусу до СУНАВ.

Натомість ми бачимо дослідно-серійний рівень, який займається піаром, немов серійний. І це найнебезпечніше: коли маркетинг випереджає інженерію, армія отримує не інструмент, а крихку ілюзію. У моменті — це зручне самозаспокоєння. У війні — розкіш, яку ми не можемо собі дозволити.

«Двигуни зі складів»

Логіка «одноразової місії» спокушає: старі турбореактивні двигуни, відновлені на скору руку, — і вперед: «на один політ вистачить». Так, це дозволяє запустити прототипи. Але це не дає стабільного контуру на тираж: розкид якості, дефіцит партій, складна логістика, різний ступінь зношення. Без локалізованого, стандартизованого виробництва маршових рушіїв будь-яка обіцянка «сім на добу» — лише психотерапія для публіки.

Іншими словами: або ви входите у дорослу кооперацію двигунобудування — із нормами, сертифікацією, запасом міцності й брак-контролем — або ви залипли в «кустарну» економіку випадкових моторів, де кожен десяток — як лотерея.

«Карбон за шість годин» — це не перемога, це ризик

Прискорена полімеризація композитів — звичний інструмент сучасного виробництва. Ключ у контролі процесу: температурні криві, тиск, склад смол, відбраковка партій, механічні випробування, тест на втомні навантаження. Як тільки «швидко» стає самоцінністю — ви отримуєте красиві корпуси з непередбачуваним ресурсом. Ракеті з дальністю у тисячі кілометрів потрібен корпус, що тримає режим, а не шоу-таймінг для пресрелізу.

Поки немає публічної, нехай частково деперсоналізованої програми випробувань матеріалів — «6 годин на фюзеляж» звучить як маркетингова небезпека.

Комплекс без системи

Зброя — це не ракета, це комплекс: пускові, транспортно-заряджаючі, система управління вогнем, контейнеризація, доктрина залпів, маскування, ремонт і регламент. По «Фламінго» ми не бачимо дорослої картинки. Є рампи, є ролики, є великі обіцянки масованих ударів «у комбінації з роєм дронів». А де штатні мобільні ПУ, де сценарії пакетних застосувань, де час «від прибуття до пуску» у хвилинах, а не у чвертях години?

Без цієї «оркестрової ями» «Фламінго» залишається солістом без оркестру. Гарним, гучним — і вразливим.

Менеджмент і політика: нерви замість прозорості

Окрема солона тема — поведінка компанії у публічному полі. Журналістські матеріали про перевірки у суміжних напрямках (дрони, ціноутворення) зустрічаються не документами й аудитами, а листами-залякуваннями та спробами тиску на редакції. Це дискредитує не медіа, а сам проєкт. Якщо ви справді впевнені у виробі — принесіть цифри: карту маршрутів і профілі висоти з полігонів, повторюваність КВО, «гарячі» протоколи випробувань, результати незалежного контролю якості матеріалів, календар постачань, хоч частково зашторений.

В умовах війни секретність — обов’язок. Але секретність ≠ відсутність доказів. І тим більше секретність ≠ тиск на журналістів.

Куди рухатися, якщо ми хочемо реальну зброю, а не «дитя заказа»
Перекроїти помітність. Прибрати «горб» двигуна з «спини» — інтегрувати силову в корпус, переглянути повітрозабір і вихлоп, працювати над ЕПР/ІЧ-слідом. Так, це важко. Але інакше — це завжди «видимий важковаговик».

Контейнеризувати пуск і скоротити передстарт. Мета — хвилини, а не десятки хвилин. Інакше будь-яка поїздка до позиції — це лотерея під БпЛА-розвідкою та контрбатарейними радарами.

Довести наведення у зонах РЕБ. Додати кореляційні контури (рельєф/оптика), навчити ракету «жити без GNSS», показати серійні полігонні серії під глушінням.

Поставити двигунну кооперацію на рейки. Від «відновили, вистачить на політ» — до стандартизованих партій із зрозумілою похибкою й ресурсом.

Зробити аудит якості не словом, а документом. Внутрішній QA, зовнішній аудит (із можливістю публічної витяжки), відбракування партій матеріалів — до, а не після великих обіцянок.

Говорити правду замовнику. Армії не потрібні «2–3 на добу» у заголовках. Армії потрібні повторюваність, живучість, точність. Краще сказати: «ми робимо 8–10 на місяць, але вони влучають і долітають», ніж продавати цифри, що не підкріплені практикою.

Чесний підсумок

«Фламінго» може стати історією успіху — після того, як перестане бути історією про успіх. Поки що це велика, помітна, недоведена крилата ракета, яку легко любити на екрані і складно провести крізь реальну ППО. У глибині, де оборона розріджена, вона може виконувати роль «ударного молота» по площинних цілях — на складах, заводах, терміналах. Але скальпелем вона не є, і «томагавк-кілером» не стане без дорогого й довгого інженерного шляху.

Назва цієї статті — не про зневагу, а про відповідальність. «Розовый фламинго — дитя госзаказа» — це про те, як політичний попит і суспільна туга за швидкою перемогою народжують приємну підміну реальності. А реальність поля бою не любить підмін. Вона любить точність, непомітність і повторюваність. І як тільки «Фламінго» заговорить цими трьома словами — без пафосу й без рожевого гриму — він перестане бути «дитиною держзамовлення», а стане зброєю. Не для пісень 2000-х — для війни.

Джерело

«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»