РОЗВІДКА В ОПІ

2 січня 2026 року Зеленський зробив крок, який легко подати як «посилення держави», але набагато важче — як посилення республіки: він оголосив про призначення Кирила Буданова керівником Офісу Президента, мотивуючи це потребою більшого фокусу на безпеці, обороні та переговорах.

І саме в цій формулі — «безпека, оборона, переговори» — закладено головну проблему, бо вона звучить не як план інституційного державотворення під час війни, а як виправдання старої звички: підміняти державу Банковою, уряд — нарадами в ОП, парламент — телефонним правом, а відповідальність — «особливим періодом».

Це призначення не є просто кадровою ротацією.

Це вибір моделі управління, яку Зеленський вперто тиражує з року в рік: Офіс виступає надурядовим центром, що концентрує в собі кадрові рішення, дипломатичну вертикаль, інформаційні потоки й розподіл доступу до першої особи — і який при цьому, на відміну від Кабміну, не несе ні процедурної, ні політичної відповідальності в нормальному демократичному сенсі.

Reuters прямо описує логіку цього кроку як зсув у бік безпеки та дипломатії на тлі тиску навколо переговорів і потреби відновлення довіри після токсичного періоду навколо Єрмака.

Але якщо «відновлення довіри» відбувається не через зміну правил гри, а через заміну таблички на дверях і підбір більш «шанованого» обличчя, то це не реформа — це косметика для системи, яка продовжує працювати так само: ручне управління, імпровізація замість політики, «свої» замість компетентних, комунікаційний театр замість прозорості.

Заміна Єрмака Будановим — це не розрив із моделлю «ОП як держава», а її ескалація. Єрмак був цивільним політичним брокером, який уособлював непрозорість, кулуарність і надмірну концентрацію впливу. Буданов — силовик і розвідник, і це означає, що тепер ту саму концентрацію впливу підсилюють не політичними, а спецслужбовими рефлексами: закритість як норма, операція як інструмент, «результат» як виправдання, таємниця як універсальна відповідь на будь-які запитання. Така логіка може бути корисною у вузьких тактичних задачах, але в стратегічному управлінні державою вона продукує один і той самий наслідок: інституції деградують, бо реальні рішення ухвалюються не в процедурі, а в кабінеті; і в якийсь момент країна виявляє, що воювала за свободу, але поступово перейшла на режим, де свобода розглядається як проблему, яку треба керувати.

Окремо варто сказати те, що багатьом незручно вимовляти вголос: суспільство переоцінює Буданова. Не як офіцера чи керівника розвідки в умовах війни — там він точно є помітною фігурою, — а як символ «чистої альтернативи» до єрмаківського ОП. Буданов не є антиподом токсичності автоматично лише тому, що він у формі й говорить короткими фразами. У відкритих джерелах зафіксовано, що Буданов підтверджував використання народного депутата Євгена Шевченка як каналу комунікації з Лукашенком; і незалежно від того, як це пояснювати тактично, політичний ефект таких «каналів» незмінний: вони легітимізують токсичних посередників і нормалізують транзакційну мораль у державному управлінні. У спецслужбовій логіці це може називатися «ефективністю», але в логіці держави це називається простіше: розмивання меж допустимого. І саме цю логіку тепер впускають у самий центр політичного управління.

Тепер — про Зеленського.

Це призначення не можна читати як «державницьке прозріння». Його слід читати як інстинктивний хід слабкої влади, яка звикла рятуватися не інституціями, а конфігурацією лояльностей. Коли Єрмак став токсичним — після корупційних ударів, інформаційних провалів, конфліктів довіри — Банкова не розібрала Офіс як надуряд, не повернула повноваження Кабміну, не ввімкнула парламентський контроль і не перезібрала модель відповідальності. Вона просто зробила те, що робить завжди: поставила новий «бренд» на стару конструкцію. І Буданов у цій логіці — ідеальний: публічно — герой війни, зовні — сигнал «тепер у нас орієнтація на безпеку», всередині — зручний інструмент для посилення вертикалі, а при потребі — зручний громовідвід, на який можна скинути майбутні скандали й переговорні компроміси.

Найгірше в цій історії навіть не те, що ОП знову перетворюється на «військовий кабінет». Найгірше — що Зеленський цим рішенням фактично визнає свою управлінську межу: він не здатний витягнути країну в режим інституційної дисципліни, тому переводить державу у вигляді «оперативного штабу», де ключове слово —
не «політика»,
не «економіка»,
не «право»,
не «відповідальність»,
а «контур».

Це дуже зручне слово, бо «контури» завжди можна закрити, розширити, перемкнути, сховати; а от державу — ні. Держава потребує правил, які діють навіть проти тих, хто при владі.

Саме тому «військовий кабінет» у мирний час завжди стає проблемою, а під час війни — спокусою, що нищить майбутнє: війна рано чи пізно закінчується, а звичка керувати «вручну» лишається, після чого країна отримує не республіку, а режим.

У перспективі 6–18 місяців це рішення закладає цілий ряд системних ризиків.

По-перше.

Політизація розвідки: коли керівник розвідки очолює ОП, будь-який політичний конфлікт автоматично тягне за собою силовий шлейф, а будь-яка операційна помилка стає політичним аргументом.

По-друге.

Конфлікти між силовими контурами: СБУ, МВС, військове командування, контррозвідка — усе це почне конкурувати за вплив на Банкову ще жорсткіше, бо центр ухвалення рішень фактично очолює один із силових гравців.

По-третє.

Переговорний трек буде ще закритішим, а значить — ще токсичнішим: непопулярні рішення, компроміси й «пакетні формули» простіше проштовхувати там, де все оголошується державною таємницею й «воєнною необхідністю», а не предметом публічного контролю. Reuters прямо пов’язує призначення з переговорним контекстом; тобто мова не лише про управління війною, а й про управління угодами.

І нарешті — головне.

Це призначення небезпечне тим, що воно працює не на перемогу України як держави, а на виживання Банкової як режиму.

Держава перемагає тоді, коли її інституції стають сильнішими за персоналії.

Режим виживає тоді, коли персоналії стають сильнішими за інституції.
Призначення Буданова в ОП — це саме другий шлях: перевести політичний центр у силову логіку, прикрити кризу довіри авторитетом війни, «зашити» управління в ручний кабінет, а потім пояснювати будь-яку критику тим, що «не час» і «війна».

Найцинічніший парадокс: країна, що воює за свободу, не може дозволити собі владу, яка керує свободою як загрозою.

Джерело

«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»