Викрадена спадщина Русі: як Москва будувала свій імперський міф
Публічні дискусії про спадщину Русі знову нагадують: йдеться не лише про середньовічну історію. Це також розмова про історичну пам’ять, політичні міфи й право України самостійно пояснювати власне минуле.
У цій темі важливо не впадати в крайнощі. З одного боку, не варто повторювати російську імперську схему. З іншого — не потрібно відповідати на неї надмірним спрощенням. Русь була складним середньовічним світом, який не можна механічно звести до кордонів сучасних держав. Але її політичний, культурний і символічний центр формувався довкола Києва.
Тому формулу «Русь — це Україна» варто розуміти не буквально, а як відповідь на тривале імперське привласнення нашої історії. У російській імперській, а згодом і радянській історіографії Русь послідовно вбудовували в державний міф Москви. Київська Русь у цій схемі поставала не як окрема історична реальність із центром у Києві, а як нібито початковий етап історії майбутньої росії.
Саме в цьому й полягає головна проблема. росія не просто запозичила назву чи окремі символи. Вона перетворила частину чужої історичної спадщини на інструмент політичної легітимації. Через таку оптику Київ, Чернігів, Переяслав та інші давньоруські центри почали сприйматися не як важливі осередки історії України, а як «передісторія» росії. Так з’явилася зручна імперська формула про «спільну колиску» та «один народ».
Археологічні дані добре показують, наскільки спрощеною є така картина. Русь була не абстрактною політичною схемою, а живим історичним простором міст, ремесла, торгівлі, воєнних конфліктів, регіональних відмінностей і культурних контактів. У цьому просторі землі сучасної України — Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Волинь, Галичина та інші регіони — були не периферією, а важливими осередками політичного й культурного життя.
Водночас Русь не була етнічно однорідною державою. Як і багато середньовічних політичних утворень, вона поєднувала різні землі, локальні традиції та групи населення. У її формуванні помітну роль відігравали місцеві слов’янські середовища, скандинавський військово-торговий компонент, зв’язки зі степом і Візантією. Але ця складність не робить Русь «нічийною» і тим більше не перетворює її на передісторію Москви. Її головні політичні й символічні центри були пов’язані насамперед із Києвом і південноруськими землями.
Тому говорити про Русь як частину української історичної спадщини — не означає спрощувати минуле. Навпаки, це спосіб повернути йому історичну точність. Русь була ширшим явищем, ніж сучасна Україна, і її спадщина стосується різних регіонів та народів. Але без Києва, без Наддніпрянщини, без українських земель ця історія втрачає свою основу.
Важливо пам’ятати й інше: назви народів і політичних спільнот упродовж історії змінювалися. Середньовічні «руси», пізніші «русини» й модерні «українці» — це не тотожні поняття, які можна просто підставити одне замість одного. Але між ними існує історична тяглість, яку не можна ігнорувати лише тому, що сучасна національна назва утвердилася пізніше. Саме тому Русь не варто виривати з українського історичного контексту або віддавати її на відкуп імперським схемам.
Сьогодні суперечки довкола Русі — це не лише дискусії істориків про терміни. російська версія цього минулого була й залишається частиною політичної стратегії. Якщо привласнити Київську Русь, можна заперечувати окремішність України, її історію та право на власну державність.
Саме тому розмова про Русь в українському історичному контексті — це не спроба відповісти міфом на міф. Це спроба повернути складність туди, де імперська традиція залишила лише зручну політичну схему. Русь не була росією. І саме з цього простого, але важливого уточнення починається чесніша розмова про наше середньовічне минуле.