Скорочення населення та Міністерство повернення українців

Цифри, які мають шокувати, озвучені омбудсманом України Дмитром Лубінцем: початку Великої війни у 2022 році населення України скоротилось на 6,2 мільйона людей. Страшна тенденція? Напевно.

Але, якщо заглибитися в деталі, виявиться, що частина зниження буде коштом тих, хто залишився в окупації та тих, хто виїхав в евакуацію за кордон. З одного боку зрозуміла втрата щодо окупованих територій. Проте, відверто, до деокупації це не є демографічною проблеми.

При тому, що в окупації залишається меншість від людей, які там мешкали до того. Тому, для України в межах контрольованих кордонів по суті втрати немає, як би цинічно це не звучало.

Інша ситуація із тими, хто виїхав за кордон. Кардинально інша — за різними підрахунками зараз в евакуації в країнах ЄС знаходиться до 4,5 мільйона українців економічно активного віку.

Найбільша їхня концентрація у Німеччині, Польщі, Нідерландах та Франції, — країнах що досі надають допомогу та забезпечують житлом, вивченням мови та правом роботи. Ще рік тому соціологічні дослідження демонстрували бажання повернутися в України після війни у 30-40% населення.

Проте свіжі дані, оприлюдненні за минулі тижнями щодо досліджень в Німеччині та Нідерландах вказують, що близько 70% українців бажає там залишитись і після війни. Назавжди.

З огляду на динаміку за рік із 30 % до 70% — це навіть не провал, а вирок державної політики щодо евакуйованих. Додайте сюди озвучені минулого тижня заступником ексміністеркою Іриною Верещук цифри про 250 тисяч українців з-поміж ВПО, що виїхали за кордон цього року — і картина стає ще сумнішою.

А в перспективі миру та відкриття кордонів взагалі складно спрогнозувати чергову хвилю не повернення. І міграції за кордон тих, хто зараз не їде через обмеження воєнного стану, — це цілком очевидна та прогнозована динаміка, яка фіналізується прогнозом Лубінця щодо зменшення українців в Україні до 22-25 млн осіб.

Головне питання, яке має постати зараз: «Чи ми здатні цьому протидіяти?». Відповідь — безумовно. Чи все втрачено? Ні, але точно треба відкинути питання гасел, погроз та заборон, бо нам потрібна швидка та, напевно, креативна стратегія щодо протидії демографічному спаду.

Але поки замість реальних кроків ми бачимо просто створення ілюзії дії. Нове Міністерство повернення, на жаль, «найкращий» приклад; не сама ідея його створення, а реалізація.

Навряд у когось виник навіть натяк на оптимізм, коли створення нового міністерства пройшло просто перейменуванням міністерства реінтеграції. Того самого, чия діяльність (бездіяльність) у першу чергу призвела до катастрофи з виїздом за кордон та настроями українців.

Це навіть не пересунути ліжка у «квартальному» борделі, не «бджоли проти меду», — це просто складно коментувати. Ще складніше уявити, що чиновники, які за майже 3 роки зробили все, для отримання нами проблеми, тепер раптом зроблять щось, аби цю проблему вирішити.

І цей абсолютний нонсенс найбільше дискредитує саму ідею Мінповернення. Далі можна говорити про поспіх, про невизначеність функцій та повноважень, розподілу їх з МЗС та Мінсоцполітики, усе це буде лише посилювати скепсис.

Проте, у таких необдуманих кроках є головна відкладена «бомба» на завтра. Це — поглиблення кризи та посилення суспільної думки щодо нездатності чи небажання держави дбати про свої громадян в біді, але, аби зовсім не закінчувати цей етюд у чорних тонах, слабка, оскільки надія зберігається.

Питання у реальних кроках нового очільника та здатності/бажання подолати кон'юнктуру. Якщо прямо зараз піти шляхом незаангажованості, кадрового наведення ладу, перегляду наближених (вважай придворних) громадських інституцій та пулу спірних придворних експертів, які всі разом сприяли том, що ми бачимо в цифрах Лубінця, — то шанс є.

Поки в активної частини суспільства не зникло остаточне бажання не просто працювати на користь крани, а робити це разом із владою заради результату. Без сумніву — останній шанс за цієї каденції Уряду.