Після поневірянь світом наші люди мусять вертатися в окупацію

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).

Товариш мій (сам шахтар із Донбасу) пише в особисті повідомлення про репресії та розстріли у Селидовому. Сусіди-співвітчизники запросто здають інших сусідів, к котрих родичі служать у лавах Сил оборони України.

Розстріляли дядька, бо у нього донька — штатний медик в одному із фронтових підрозділів Збройних Сил України. Прямо вдома, будинок підпалили та й по всьому...

Під репресії потрапляють геть усі: від малих до старих. Адже оті «сусіди», колеги по шахті, по автобазі, ще по чомусь — шукають собі шлях, як самим вижити та притертися до нової окупаційної влади.

Село, — а ось це вже трохи інша справа; інший світогляд, менталітет, образ життя. Найяскравіше цей типаж (знову ж, — як на мене) показаний у серіалі американського телеканалу HBO про Чорнобиль.

Баба сидить у сараї, доїть корову. Військовий заходить і каже: «Евакуація. Ядерка!». Баба ж йому відповідь: «Пішов нахуй, служивий! Я тут війну пережила, колгоспи пережила, і ядерну зиму якось переживу».

Бо тут, який-неякий будиночок, горóд, сарай, корова, цвинтар зі своїми і з заготовленим місцем біля них, така собі вічність українського села... А «там» — хтозна, що робити, та ще й в такому віці.

Тому, заяви про те, що якісь ВПО можуть повертатися на окуповані території — це може бути. Про обсяги й кількість — навряд чи є достовірна статистика, тільки пропагандивна (ну нікому порахувати їх точно).

Але сам факт — то може бути людське, а не політичне. Основні інстинкти, вивернуті якимось дивним вихованням та образом життя, адже дозволять комусь і сусіда здати, і колишнього колегу, а комусь не дозволять і не довзоляють.

У тому ж Селідовому (теж добрі люди повідомляють) мікрорайон «Южний», — кацапи влаштували крематорій. Там новенька вугільна модульна котельня, топка два із половиною метри: аристосували, тихенько палять трупи наших цивільних.

«А як вскрилось? Люди ходили до родичів на той Южний, та не повертались назад. А потім хтось носом відчував дивний аромат із труби. Різні людини писали, що так, спалюють трупи. Газу у Селидовому давно нема, а ця котельня — єдина на вугіллі. Так шо, все логічно», — пише мені приятель звідти.

Чи може бути подібне не на Донбасі, а десь на Півдні чи у Центрі Україні, а на Заході? Здача і стукачество, повернення під окупантів? Не зачаровуйтеся, може, ще й як!

І у Сан-Франциско може, і у Парижі, і у Тбілісі чи Стамбулі може, всюди, бо війна, — це інше життя. З іншими реаліями, вивертами психіки й ставленням до цінностей, інше «життя», котре ближче до смерті, ніж до життя.