Чому експерти так часто помиляються? Бо прогнозування війни – це завжди ризикована справа!
Навіть найзарозуміліший мудрець чи політик незабаром навчиться додавати до своїх прогнозів застереження: «Ніколи не можна сказати напевно». Однак навіть з урахуванням цього, вражає, наскільки погано західні уряди, коментатори й лідери за останні кілька десятиліть оцінювали не лише те, яким курсом може піти війна, але й те, як вона розгортається.
Видатні аналітики російських збройних сил впевнено прогнозували бліцкриґ Росії проти України в лютому 2022 року. Проте ще задовго до того, як вся вага західної допомоги стала відчутною в Україні, загарбник виявився набагато менш компетентним, а захисники – набагато ефективнішими, ніж будь-хто очікував.
Подібна картина спостерігається і зараз, коли анонімні військові джерела і нібито експерти стверджують, що український контрнаступ зазнає невдачі, оскільки бійці не маневрують так, як Джордж Паттон і 3-тя армія під час прориву з Нормандського плацдарму в 1944 році. Це нісенітниці!
Як і чому це сталося? Зрештою, нездатність спрогнозувати реальний хід війни – це явище, притаманне як правому, так і лівому політичному спектру, і досить поширене як серед діючих офіцерів і співробітників розвідки, так і серед журналістів і коментаторів.
Прорахунки в Іраку та Афґаністані частково відображають складність подолання добровільної амнезії військових щодо боротьби з повстанцями після В'єтнаму. Настрої на кшталт, «Ми ніколи не зробимо цього знову», призвели, зокрема, до того, що американська армія перестала думати про боротьбу з повстанцями.
Коли проводилося дослідження на цю тему для Ради з оборонної політики у 2004 році, то виявилося, що посібники з протидії повстанцям, які все ще були в наявності, були в'єтнамської доби й передбачали наявність ворожої армії. Тобто, війська, яке складається з комуністично налаштованих селян у солом'яних капелюхах і чорних піжамах!
Недооцінки України походили з різних джерел:
Це було несправедливо по відношенню до в'єтнамців, афґанців та іракців, які певною мірою були приречені на поразку, але це ще більш несправедливо по відношенню до України. А в аналітичній субкультурі, побудованій на певній пошані до "російського ведмедя", декому було важко прийняти, що клишоногий був ревматичним, короткозорим, кволим і з понівеченими кігтями.
Мало хто вивчає війну. За останні 30-40 років університети були заповнені курсами з "безпекознавства", що на практиці означає такі речі, як контроль над озброєннями, теорія стримування та ведення переговорів в умовах загрози.
Саме там здобували освіту сьогоднішні журналісти, науковці та урядовці. Університети, в яких колись працювали видатні військові історики: Мак Коффман у Вісконсинському університеті; Ґюнтер Ротенберґ у Пердью; Ґордон Крейґ у Стенфорді; Теодор Ропп в Університеті Дьюка, – побачили, як їх замінили респектабельні науковці.
Науковці, які менш зацікавлені (або взагалі не зацікавлені) в тому, що відбувається, коли держави збирають армії, флоти й повітряні армади, щоби застосувати останній аргумент королів. Наша система вищої військової освіти лише частково компенсує цей брак безпосереднього досвіду.
Коли Джеймс Меттіс був міністром оборони, він закликав «повернути війну у військові коледжі». Але військові коледжі, за важливими й поважними винятками, з точки зору викладачів і курсів призначені у першу чергу для введення офіцерів середньої ланки у військово-політичний світ міжнародної політики і зовнішньої політики, ухвалення оборонних рішень і аналізу.
Це не ті інкубатори елітних військових планувальників і дослідників війни, які нам потрібні. У багатьох колах зберігається переконання, що справжня війна якимось чином до нас більше не прийде.
Саме тому, хоча військові лідери знають, що запаси боєприпасів занадто малі, вони не оббивають пороги своїх цивільних начальників, благаючи їх збільшити. Саме тому політичні лідери, своєю чергою, не можуть сказати американському народу, що нам потрібно витрачати більше – набагато більше – на оборону, якщо ми сподіваємося запобігти в інших частинах світу тим жахіттям, які спіткали Україну.
Саме тому гуманітарні обмеження на деякі цінні види озброєнь. Зокрема, на міни і касетні боєприпаси – можуть прокласти собі шлях у законодавстві чи політиці, бо ми чомусь думаємо, що ці жахи ніколи не стануть необхідністю.
На думку спадають дві протиотрути. Перша – це набагато більше військової історії, зосередженої на старомодних гарматах і трубах, якими б застарілими і незручними вони не були для сучасного академічного розуму.
Як сказав колись найбільший англійськомовний військовий історик XX-го століття Майкл Говард, військову історію треба читати вшир і вглиб. Треба знати дещо про багато воєн і багато про декілька, щоб розвинути інстинкт щодо того, що на війні піде добре, а що погано, що можна передбачити, а що ні.
І ми повинні вести чесний облік. Помилки – навіть великі помилки – у військових судженнях неминучі, але коли трапляються помилкові судження, ті, хто їх припускається, повинні ставити собі болючі та навідні запитання.
І коли такі помилки є справді кричущими, постійними й, що набагато гірше, невизнаними і невивченими, журналістам, експертам і чиновникам варто замислитися над тим, чи повинно це добре відоме ім'я залишатися на швидкому наборі, як у випадку з сьогоднішньою війною в Україні. В іншому випадку, остання серія помилок точно не буде останньою або навіть найгіршою.
Автор – Еліот Коен, (переклад Сергія Громенка)