Стримати у собі Марата

Посполитому на мінімалці стримати у собі Марата, читаючи оцей текст
«Української правди» («Жити на одні надбавки. Скільки за Зеленського
заробляють депутати і чиновники»), практично неможливо. А якщо середньостатистичний краянин підступився до матеріалу напідпитку, як це буває зазвичай із зацікавленою життям суспільства особистістю – жди біди.

Такі тексти даром не проходять. Намагаємося позиціонувати себе, згнітивши демократичні передсердя і шлуночки, тим законослухняним громадянином, котрий твердо, а за іншою версією – глибоко, вірить у легальний рух сплачених ним податків до місць їх справедливого і ефективного використання.

Себто, найняті нами службовці, а якщо пафосніше – раби на галерах, живуть, працюють і помирають у тому ж, що й ми – пересічні – світі.

П’ять разів на тиждень ходимо на восьмигодинну роботу, де натхненно і важко створюємо національний продукт; харчуємося з контейнерів у супермаркетах, а восени – з лісу; лікуємося у сімейних гіпократів, бува – з дипломами у плямах від сала; одягаємося і взуваємося у «секондах», пильнуючи «новий завоз» «самих дешевих» штанів з Європи; їздимо громадським транспортом і велосипедами; відпустку проводимо на п'яти сотках за 7 тисяч верст від Балі; платимо за газ за однаковими тарифами (за різну площу? та то таке); дітей вчимо у загальноосвітніх І-ІІІ ступенів школах; заздримо сусідам і формам Оксани Марченко на її піці.

Знаємо від бабусь, що шаритися в чужих кишенях – гріх; бо якась частина емігрантів з сільських просторів ходила до школи разом з конопатенькою донькою голови колгоспу і мала шанса на ній женитися, а слюсар-токар машзаводу мешкав на одній сходовій площадці хрущовки з директором того ж машзаводу.

Й ота всотана з давніх-давен віра у християнську рівність усіх сущих в доступі до вушка голки грає з нами й по сьогодні у кота з мишвою. Мовляв, якщо кряжуться наші обранці до сьомого поту, не щадять ні живота свого, ні сімейного, то по ділах їм і мзда з приплатою.

Це їм, до речі, сімдесят років здавалося, що Лєнін не какав. Сьогодні вони поголовно проголосували за новітнього квартального мрійника, який на роялі забожився пересаджати усього Порошенка і віддати дітям усю до квадратного метра Конче-Заспу.

Передивитися, не кліпнувши віями, Путіна, обрати Моторолу головою Верховної Ради (посмертно). Продовжувати маразм зеленої каденції, роблячи вигляд, що так і було від Різдва Христового – вихід перший.

Другий вихід – Майдан, Революція Гідності штрих. З абсолютно, кардинально відмінними від попередніх результатами. Шукати Гавелів, Чорноволів і Коновальців, передати їм усі карти в руки з мандатом ревізії зарплатних відомостей включно. Ну, щоб пограбувати награбоване востаннє, до цурки, на ухналь.

Отут би й нам злізти з дивану, й усунувши підстави для звинувачень у демагогії, взяти вила та й піти штурмом на так званий «конституційний лад», перевішати глитаїв, знову вирубати двері до Мамая, спалити щось з
державної власності. Е-е-е, кажемо ми, нема дурних – спершу ви. А ви точнісінько такі, як і ми – вилами махати, не поле перейти.

Отак і лежимо обоє, гріючи черевця смартфонами, а дупки поролоном, мріючи про не дуже ношені штани з Європи. Ми шал вихлюпнули, ви його байдуже пробігли заклопотаними дилемою Мамай-Іващенко очима. А керівник апарату зе'Офісу пан Олексій Дніпров вчергове розписався за 113 861 гривню вже жовтневої винагороди і плювати хотів на наш шал, дилеми і мрії.

А оскільки з безвиході завжди є щонайменше три виходи, шукаємо третій. Він, гадаєте, як і піпець з ковідом, теж підкрадеться непомітно?