СЗЧ: держава будує кримінальний капкан для своїх громадян

По цій темі головна маніпуляція, яка найчастіше лунає від влади та провладних ЛОМів, звучить так: «СЗЧ — це просто втеча, отже треба сильніше карати». На рівні окремого бойового епізоду це може здаватися логічним, бо людина пішла з позиції — хтось інший отримав додатковий ризик, підрозділ втратив бійця, командування втратило контроль. У війні дисципліна — не декоративна річ.

Але коли кількість кримінальних проваджень за СЗЧ і дезертирство наближається до сотень тисяч, це вже не питання «поганих солдатів». Це питання державної політики криміналізації явищ, які сама військова система значною мірою запрограмувала. За даними, які публікували медіа з посиланням на Офіс Генерального прокурора, із січня 2022 року по вересень 2025-го було відкрито 235 646 проваджень за СЗЧ і 53 954 — за дезертирство. Пізніше детальну статистику щодо цих злочинів прибрали з публічних звітів ОГП, пояснюючи це міркуваннями безпеки. Провадження — це ще не вирок і не завжди унікальна доведена історія, але сам масштаб усе одно свідчить про системний збій.

І от на цю системну поломку держава відповідає не реформою механізмів служби, ротації, переведення, лікування, військової юстиції та захисту від командирського свавілля. Вона відповідає каральною конструкцією. Саме тут починається антиукраїнська суть: людину не повертають у правове поле, а затискають між тюрмою, втратою гарантій, страхом за сім’ю та залежністю від командира.

Що реально написано в законі

Чинна ч. 5 ст. 407 Кримінального кодексу України передбачає за СЗЧ у бойовій обстановці, а також за ті самі дії тривалістю понад три доби в умовах воєнного стану покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років. Це не «можуть дати до трьох», не «штраф», не «умовно». Це тяжкий злочин, оскільки ККУ відносить злочини з максимальною санкцією до 10 років позбавлення волі до категорії тяжких.

Дезертирство — окрема стаття.

Воно відрізняється від СЗЧ тим, що необхідно довести мету ухилення від військової служби. Але якщо дезертирство вчинене в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці, санкція становить уже від 5 до 12 років. Через максимальне покарання понад 10 років це вже категорія особливо тяжкого злочину.

Окремо є ст. 409 ККУ — ухилення від військової служби шляхом самокалічення, симуляції хвороби, підроблення документів, іншого обману або відмови від несення обов’язків служби. В умовах воєнного стану або в бойовій обстановці це також 5–10 років позбавлення волі. Тобто законодавча логіка одна: у воєнний час майже весь блок військової «непокори системі» заганяється в дуже жорстку тюремну рамку.

Головний удар у тому, що суду зв’язали руки

У 2022 році закон №2839-IX зробив ключову річ: додав військові злочини, зокрема ст. 407 і 408 ККУ, до винятків зі ст. 69 і 75 ККУ. Простою мовою: суду суттєво обмежили можливість призначити покарання нижче мінімальної межі або застосувати звільнення від відбування покарання з випробуванням, якщо діяння вчинене під час воєнного стану чи в бойовій обстановці.

Оце і є справжня жорсткість. Не просто «5–10 років» на папері. А те, що перед судом може стояти людина з пораненнями, контузіями, психічним зривом, роками служби, відмовами в переведенні, конфліктом із командуванням, але закон каже: нижче мінімуму — майже ні; умовно — ні. У нормальній правовій системі суд має бачити людину. Тут його фактично змушують бачити лише статтю.

Ілюзія «коридору повернення»

У 2024 році законом №3902-IX до ККУ додали ч. 5 ст. 401. Вона дозволяє особі, яка під час воєнного стану вперше вчинила СЗЧ або дезертирство, бути звільненою від кримінальної відповідальності, якщо вона добровільно звернулася до слідчого, прокурора або суду з наміром повернутися до військової частини чи іншого місця служби, а також якщо є письмова згода командира.

Там написано «може бути звільнена», а не «звільняється». Потрібні процесуальні дії, рішення суду і, що найнебезпечніше, письмова згода командира. Якщо людина пішла в СЗЧ саме через конфлікт із командиром, свавілля в частині, відмову в лікуванні або переведенні, то її повернення в правове поле може залежати від тієї самої вертикалі, від якої вона тікала.

Тепер законопроєкт №13260. Офіційно його зареєстровано 5 травня 2025 року, 4 вересня 2025-го прийнято за основу, а станом на дані картки Верховної Ради він готується до другого читання. Публічно цей проєкт описують як такий, що має прибрати з ККУ загальну норму ч. 5 ст. 401 про можливість звільнення від кримінальної відповідальності за перше СЗЧ або дезертирство у разі добровільного повернення, залишивши лише перехідні умови для тих, хто вже повернувся або вчинив це до набрання законом чинності.

Тобто політичний напрям зрозумілий: не розширити дорогу назад, а звузити її. Не зробити повернення безпечнішим. Не прибрати залежність від командира. Не запровадити незалежну оцінку причин СЗЧ. А навпаки — повернути максимальну криміналізацію майбутніх випадків.

Що реально втрачає людина?

Тепер без абстракцій. При СЗЧ людина отримує не лише кримінальну загрозу — вона провалюється в кілька шарів правових і соціальних втрат.

Перший шар — кримінальний.

Якщо йдеться про ч. 5 ст. 407, покарання становить від 5 до 10 років позбавлення волі. Якщо слідство кваліфікує діяння як дезертирство за ч. 4 ст. 408 — від 5 до 12 років. Якщо буде обвинувальний вирок, людина матиме судимість із дня набрання вироком законної сили до її погашення або зняття. Для тяжкого злочину після відбуття покарання строк погашення судимості становить шість років, а для особливо тяжкого — вісім років. Тобто навіть після колонії або іншого виду відбуття покарання людина ще роками нестиме юридичний шлейф.

Другий шар — гроші та забезпечення.

Закон №4392-IX встановив, що військовослужбовцям, які під час воєнного стану самовільно залишили частину або дезертирували, період від СЗЧ чи дезертирства до повернення не зараховується до строку служби, вислуги у званні, вислуги для надбавки та пенсії. За цей час не здійснюється виплата грошового забезпечення, не надаються продовольче, речове та інші види забезпечення, а також не поширюються пільги й соціальні гарантії для військовослужбовців.

Третій шар — сім’я.

У законі прямо записано: військовослужбовець, який під час воєнного стану самовільно залишив частину або дезертирував, не користується правом на пільги, гарантії та компенсації, передбачені законом про соціальний і правовий захист військовослужбовців. На цей час члени його сім’ї також не користуються гарантіями, які вони мали як члени сім’ї такого військовослужбовця.

Оце — особливо брудна частина. Формально це називають «втратою похідного статусу». По суті — це тиск через родину. Дружина не залишала частину. Дитина не вчиняла СЗЧ. Батьки не були суб’єктами військового злочину. Але держава б’є і по них. Така логіка погана не лише морально. Вона руйнує відчуття індивідуальної правової відповідальності: відповідає не тільки той, хто вчинив діяння, а й його соціальне оточення.

Четвертий шар — робота.

За ст. 119 КЗпП за мобілізованими або прийнятими на військову службу зберігаються місце роботи та посада. Але закон №2839-IX додав норму: ці гарантії не поширюються на осіб, яких визнано винними у військових кримінальних правопорушеннях під час особливого періоду і вирок щодо яких набрав законної сили. Тобто після вироку людина може втратити не лише військову кар’єру, а й цивільне робоче місце, яке за загальним правилом мало б зберігатися.

П’ятий шар — пенсійна та службова біографія.

Час СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у званні, вислуги для надбавки та пенсії. Для людини, яка служила роками, це не дрібниця. Це означає втрати в майбутніх виплатах, статусі, стажі та можливості повноцінно завершити військову біографію.

Шостий шар — медичний і реабілітаційний.

Закон про соціальний захист військовослужбовців передбачає право на лікувальну відпустку після хвороби, поранення, контузії, травми чи каліцтва зі збереженням грошового та матеріального забезпечення, а також право військовослужбовців на безоплатну медичну допомогу у військово-медичних закладах. Але коли людину в статусі СЗЧ позбавляють грошового, речового та інших видів забезпечення і військових соціальних гарантій, її доступ до військово-медичного та реабілітаційного маршруту стає значно більш конфліктним і залежним від процедури повернення. Невідкладну медичну допомогу це не скасовує, але військовий пакет гарантій фактично вибивається з-під ніг.

Чому це дискримінаційно за наслідками

На папері закон однаковий для всіх. У реальності він діє не на всіх однаково.

Хто має гроші, адвокатів, зв’язки, медійність, адекватного командира або потрібний канал комунікації — той має шанс повернутися, перекваліфікуватися, домовитися, перейти в іншу частину, зібрати документи, отримати згоду та провести справу через суд. Хто був рядовим піхотинцем без ресурсу, без грамотного юриста, без родини в Києві, без знайомих і без доступу до публічності — той отримує закон у його найжорсткішій формі.

Одна й та сама каральна норма для соціально сильного стає предметом переговорів, а для соціально слабкого — вироком. Так працює непряма дискримінація: правило ніби нейтральне, але його реальна дія б’є по найбільш беззахисних.

І це особливо цинічно, бо СЗЧ часто виникає не в комфортних тилових умовах. Воно народжується там, де люди роками не мають нормальної ротації, де накази вбивчі в прямому сенсі, де дії командування є непідготовленими, де переведення перетворюється на квест, де медична система не вірить пораненому, де ВЛК сприймається як фільтр повернення на фронт, а не як медичний орган, де командир може бути не лідером, а феодалом, де процвітають маніпуляції зі статистикою безвісти зниклих для приховування бойових втрат та існує багато інших мерзенних практик.

У чому саме полягає «свідома антиукраїнська політика»

У політиці свідомість часто виглядає простіше: влада бачить статистику, бачить масштаб проблеми, бачить, що вона не зникає, знає про її причини, але все одно обирає каральну відповідь.

Послідовність рішень говорить сама за себе.

У 2022 році держава забрала в суду важливу частину гнучкості щодо військових злочинів у воєнний час: нижче мінімуму — практично ні, випробування — ні.

У 2024 році вона відкрила вузький коридор повернення через ч. 5 ст. 401 ККУ, але зробила його залежним від письмової згоди командира.

У 2025 році закон №4392-IX додав соціально-економічний удар: немає грошей, забезпечення, зарахування строку служби, вислуги, пенсійного стажу, пільг і соціальних гарантій; сім’я також втрачає похідні гарантії.

Паралельно законопроєкт №13260 рухається в бік згортання загальної можливості звільнення від кримінальної відповідальності для майбутніх випадків першого СЗЧ або дезертирства.

Це вже не випадковий перекіс, а послідовна логіка державної політики: не лікувати причини СЗЧ, а зробити вихід із системи максимально дорогим.