Табуйований перепис-1937

Похована правда про Голодомор

85 років тому в Україні та СРСР відбувся другий всесоюзний перепис населення, який більшовики оголосили “дефектним” та засекретили, а безпосередніх організаторів – репресували.

У сталінські часи об’єктами репресій ставали не лише живі люди, але й окремі національності, науки, книги, музичні інструменти, предмети побуту, мови, архітектурні пам’ятки тощо. До неочевидних жертв Великого терору варто віднести другий всесоюзний перепис населення 1937 р.

У радянські часи відбулося сім всесоюзних переписів населення: 17 грудня 1926 р., 6 січня 1937 р., 17 січня 1939 р., 15 січня 1959 р., 15 січня 1970 р., 17 січня 1979 р., 12 січня 1989 р.

Найбільш неоднозначним виявився другий з них. Тодішні можновладці оголосили захід шкідницьким, дефектним, низькоякісним та незадовільним. Згодом дослідники вживали до перепису інші епітети – перепис з особливим місцем в історії, розстріляний, репресований, заборонений, зниклий, похований, трагічний, опальний, перекреслений, крамольний.

Планова економіка та радянська статистика

Орієнтиром, ба навіть справжнім фетишем для радянської бюрократії була «справна цифра». Саме так у чиновницькому середовищі називали зручну й потрібну керівництву цифрову величну того чи іншого показника. Необхідну норму закладали в планові показники, що мали силу закону або ж її просто озвучували на різноманітних публічних заходах. Серед іншого, великі очікування в Кремлі покладали на другий всесоюзний перепис населення.

• По-перше, він мав стати певним підсумком 20-річного правління більшовиків та у вигідному для влади світлі показати, як змінилася країна і суспільство.
• По-друге, перепис фактично був частиною церемоніалу з остаточного утвердження Сталіна на московському владному Олімпі.

Щойно було ухвалено нову радянську конституцію, яка зафіксувала перемогу соціалізму як початкової стадії комунізму. На 1937 р. було заплановано провести безальтернативні вибори до Верховної ради СРСР 1-го скликання та завершення 2-ї п’ятирічки.

Варто нагадати, що тодішній СРСР та радянська Україна мали дещо інші територіальні обриси, ніж після завершення Другої світової війни. Зокрема, до складу країни Рад входило 11 союзних республік, а західний кордон СРСР проходив у відносній близькості від Києва, Мінська та Ленінграда.

Головні дороговкази для майбутнього перепису Сталін встановив 26 січня 1934 р. у звітній доповіді на XVII з’їзді ВКП(б). Тоді радянський вождь оголосив, що на кінець 1933 р. населення країни Рад становило 168 мільйонів осіб. За свідченнями ж Михайла Курмана, який вцілів у гулагівських таборах, реальне населення СРСР становило 160 млн., а решту – вісім мільйонів – “додав” Сталін.

Керівник радянської статистики Н. Осинський (справжнє ім’я – Валеріан Оболенський) невдовзі поцікавився у партійного лідера, звідки такі цифри. Вождь відповів, що йому видніше.

Кремлівський диктатор і далі продовжив подібні маніпуляції. 1 грудня 1935 р. на всесоюзній нараді передових комбайнерів «батько народів» не лише виголосив знамениту фразу про те, що «жити стало краще, жити стало веселіше», а й повідомив про рекордний приріст населення. За словами Сталіна, населення СРСР та щороку збільшувалося на «одну Фінляндію» – три мільйони осіб.

1989 р. директор Центрального держархіву народного господарства СРСР Всеволод Цаплін знайшов матеріали, з яких стають зрозумілими очікування Кремля:

Варто зазначити, що протягом перших 20 років влади більшовиків радянська статистична галузь пройшла шлях від активного розвитку до жорстких централізованих меж. У той же час, на думку Олександра Гладуна та Омеляна Рудницького, у радянській Україні сформувалася європейського рівня статистика природного руху населення, що зайняла провідні позиції в СРСР. У Києві ще 7 грудня 1918 р. з’явився чи не перший у світі інститут демографії, який очолив Михайло Птуха. Протягом 1920-х рр. відбувалася розбудова системи обліку населення: 1919 р. було створено відділи запису актів цивільного стану та губернські статистичні бюро, а 1921 р. – Центральне статистичне управління УСРР.

Сьогодні перепис 1926 р., в якому українські демографи мали деяку організаційну та науково-теоретичну самостійність, вважається зразковим.

Однак еволюція режиму в бік «закручування гайок» зачепила і статистику. Вже 5 лютого 1930 було ліквідовано ЦСУ УСРР. Функції управління поклали на економіко-статистичний сектор Держплану УСРР. За два роки сектор перетворили на Центральне управління народногосподарського обліку (ЦУНГО) Держплану, невдовзі – просто на УНГО. Того ж року зі статистичних збірників зникли відомості про аборти, самогубства, вбивства.

Окрім того, влада ставилася до демографів з підозрою і вбачала у вчених (нерідко з європейською освітою) «вихідців з царської системи». 1934 р. було закрито демографічний інститут у Ленінграді. Того ж року рацси перейшли в підпорядкування НКВС. Ще раніше, з грудня 1932 р., у віданні внутрішніх органів опинилася новостровена паспортна система та інститут прописки.

Після того як статистичні органи виявилися у підпорядкуванні планових статистика із самостійної наукової дисципліни перетворилася на обслуговуючий інструмент Держплану, що лише обліковує та фіксує реалізацію різноманітних показників.

Різдвяний перепис

Науковці радять проводити переписи населення не рідше одного разу на десять років. Однак після 1926 р. радянське керівництво запланувало провести наступний облік раніше. Деякі дослідники пов’язують це з бажанням уточнити кількість населенням у зв’язку із поверненням до використання карткової системи забезпечення продовольством у 1929/1931 – 1935 рр.

• у березні 1933 р. – на 1934 р.,
• 15 квітня 1933 р. – на початок 1935 р.,
• 26 червня 1934 – на січень 1936 р.,
• 15 червня 1935 р. – на грудень 1936 р.

Остаточно дату перепису визначила постанова РНК СРСР 28 квітня 1936 р. Новий перепис призначили на 6 січня 1937 р. Він мав тривати шістнадцять годин: з восьмої години ранку до кінця доби.

Програму перепису демографи під головуванням Олімпія Квіткіна підготували у лютому 1935 р. Згодом Сталін вніс у проєкт свої корективи – скорочувався час збору даних, спрощувалися процедури. Було прибрано запитання про джерела засобів існування, час перебування у шлюбі, про місце народження, переїзди та тривалість проживання у конкретній місцевості.

Зникнення інформації стосовно трьох останніх пунктів мало не дати можливість прослідкувати масштаби примусових переселень (українських селян на Північ радянської Росії) та контрольованих міграцій (росіян у Донецько-Придніпровський район).

Остаточний варіант анкети містив 14 питань (тоді як 1926 р. в анкеті було 15 запитань та 8 підпитань). Підпитань цього разу не було.

• Владу цікавили: стать, вік, національність, рідна мова, релігійна приналежність, сімейний стан, громадянство, письменність, освіта та місце навчання, рід занять і місце роботи, належність до соціальної групи.

Відповідаючи на останнє запитання, громадяни СРСР могли віднести себе до робітників, службовців, колгоспників, одноосібників, кустарів, осіб вільних професій, служителів культу, нетрудящих елементів.

За підготовкою та перебігом перепису пильно стежили партійні органи. Так, по Саратовській області радянської Росії у листопаді 1936 р. обком ВКП(б) «настійно радив» статистичним органам погоджувати з ними кандидатури усіх переписувальників, щоб до їх лав не проникли «ворожі елементи і шахраї». Окрім того, 2 січня 1937 р. на всіх партійних керівників міського та районного рівня Саратовщини поклали персональну відповідальність за проведення перепису.

Єдиний в радянській історії одноденний перепис потребував більшої кількості персоналу (уповноважені, помічники дільничних уповноважених та контролери) – 1,25 млн. осіб.

Перепищиків («лічильників») прагнули залучати з вчителів, а контролерів – набирати серед секретарів сільрад та колгоспних бухгалтерів.

Перепис, офіційно названий одноденним, на практиці таким не був. Так, протягом перших п’яти днів січня відбувалося попереднє заповнення анкет. У день перепису представники УНГО знову ходили по хатах і квартирах, де звіряли дані, робили уточнення та доповнення до готових питальників та заповнювали анкети тих осіб, яких з різних причин не було на місці раніше. Протягом 7-11 січня відбувалася перевірка правильності заповнення переписних листів та підрахунок деяких даних з боку контролерів-інструкторів. Далі опрацюванням матеріалів перепису мали займатися три машинно-обчислювальні станції у Ленінграді, Москві та Харкові.

Напередодні, 1 січня 1937 р. вийшло спільне звернення ЦК ВКП(б) та РНК СРСР із закликом долучитися до перепису, що мав виявити «величезні перемоги соціалізму» через призму «мови цифр».

Власне сам перепис відбувся без особливих ексцесів.

Винятками стали поодинокі факти незадоволення, яке висловлювали віряни деяких білоруських районів. Зокрема, у Чечерському районі баптисти агітували проти перепису, у Полоцькому – декілька селянок відмовлялися давати відповіді на запитання переписників, у Ветрінському – ширилися чутки, що вірян будуть таврувати як худобу та обкладуть окремим податком, у Вегольському – фіксувалися пересуди про арешти християн.

Більших масштабів набув протест у Лепельському районі, де близько 230 осіб у 52 домогосподарствах Стайської та Пишнянської сільрад відмовилися відповідати на питання перепису.

Підсумки народообчислення: українські несподіванки

Завищені сталінські прогнози зі зростання населення та рівня урбанізованості дивують, адже у Кремлі вочевидь знали реальну картину. Навіть високі темпи природного приросту населення у Центральній Азії та на Кавказі, а також заборона абортів (запровадили за шість місяців до перепису) не могли компенсувати масштабні демографічні втрати.

Під час перепису рахували лише наявне, а не постійне населення. З одного боку, відсутність категорії постійного населення давала змогу приховати наслідки його переміщень.

У підсумку виявилося, що населення СРСР становить 162 003 225 осіб.

У тому числі –

• 1 956 217 «силовиків» (РСЧА, внутрішні війська та прикордонники);
•  2 653 036 осіб «спецконтингенту» НКВС та наркомату оборону – в’язні таборів і тюрем.

Варто зазначити, що перепис в армії, міліції, на транспорті та серед осіб, позбавлених волі, профільні відомства проводили власними силами.

Кількість мешканців Української СРР визначили в 28 387 609 осіб.

До цього числа не увійшли військовослужбовці. За сучасними оцінками їх кількість на теренах радянської України могла становити 346,8 тисяч осіб. Тому, якщо зростання загальної кількості населення СРСР склало 15 013 765 осіб, то кількість мешканців УСРР (без врахування червоноармійців) скоротилася на 538 000 осіб (що було аномалією для неурбанізованого суспільства).

Окрім того, що перепис не зафіксував бажаної для Кремля чисельності жителів СРСР, більшовицьких можновладців чекали й інші несподіванки. Зокрема, щодо релігійного складу населення, де 56,7 % дорослого населення країни Рад у віці понад 16 років віднесли себе до певної віри.

Після 20 років пропагандистського пресингу, антирелігійних кампаній, нищення храмів такі показники слугували промовистою оцінкою політики Кремля.

До певної міри, такі цифри пов’язані із марними сподіваннями суспільства на реальність норми нової конституції, яка декларувала свободу совісті. Відповідь влади не забарилася, й невдовзі продовжилися масові арешти священнослужителів та подальше закриття храмів різних віровчень.

Також за наслідками кампанії з ліквідації неписьменності влада очікувала офіційної фіксації стовідсоткового показника. Однак по СРСР серед осіб віком понад дев’ять років питома вага письменних чоловіків становила 86%, а жінок – 66%.

Цікавою виглядала етнічна палітра СРСР. У офіційній практиці почали вживати нові етноніми народів Півночі й Сибіру. Зокрема, самоїди стали ненцями, зиряни і перм’яки – комі, вотяки – удмуртами, тунгуси – евенами і евенками.

Перепис 1937 р. зафіксував зміну співвідношень між українцями та росіянами у масштабах СРСР та радянської України. Так, протягом міжпереписного періоду питома вага росіян зростала (з 52,9 до 58% по СРСР та з 9,2% до 11,3% – по УСРР), а українців – зменшувалася (з 21,21% до 16,3% – по СРСР та з 80% до 78,2% – по УСРР).

Означені показники певною мірою ілюструють демографічні втрати українців від Голодомору та депортацій селян у північні райони Росії, яких у Донецько-Придніпровському промисловому районі замінили вихідці з російських регіонів.

“Такі цифри потрібно засекретити”

Одразу стали зрозумілими три тенденції – по-перше, потрібної для Кремля цифри не вийшло, по-друге, деякі показники будуть відверто незручними для більшовицької влади, по-третє, організатори не збиралися фальсифікувати дані (хоч сьогодні є певні сумніви у достовірності заявленого рівня урбанізованості).

Уже 10 січня 1937 р. заступник очільника української радянської статистики Євген Кустолян телеграфував керівнику ЦУНГО Івану Кравалю й заявив, що такий перепис слід засекретити.

15 січня 1937 р. керівник української статистики Олександр Асаткін надіслав доповідну записку в ЦК КП(б)У, де повідомив проміжні підсумки перепису по УСРР – 28,12 млн. осіб.

Текст документа у Центральному держархіві громадських об’єднань України знайшов історик Геннадій Єфіменко та опублікував його 2003 р.

Доступ до інформації одразу почали обмежувати.

Попередній звіт у середині січня 1937 р. виготовили у трьох примірниках – для очільника партії Йосипа Сталіна, керівника уряду В’ячеслава Молотова та заступника керуючого справами РНК СРСР Валерія Межлаука.

Згодом документ надрукували ще у шести примірниках.

Нові документи з’явилися «з-під пера» очільника радянської статистики Івана Краваля, який подав дві доповідні записки на ім’я Сталіна і Молотова (перша – не пізніше 25 січня, друга – не пізніше 14 березня 1937 р.).

Краваль не лише повідомив попередні цифри населення СРСР (162 млн. осіб), але й проаналізував причини такої величини (погана організація робити рацсів) та сформував рекомендації для виправлення ситуації. Текст документів став відомим аж у квітні 1989 р.

Також 14 березня 1937 р. датується записка Михайла Курмана своєму шефові – Івану Кравалю. У ній було визначено причини розбіжності між кількістю населення, яку зафіксували два переписами 1926-го і 1937 рр. (приріст 15 млн. осіб), та даними рацсів (приріст 21 млн. осіб).

На думку радянського фахівця, брак населення у 6,3 млн. осіб міг відбутися за рахунок різкого зростання смертності та міграції на рівні 8 мільйонів осіб. Зокрема він припустив, що через завелику і закоротку тривалість збору інформації спочатку 1926 р. повторно порахували 1,5 млн. осіб, а 1937 р. – недорахували мільйон.

Також радянський демограф пояснював надлишкове скорочення населення масовою міграцією – відкочуванням людей із худобою з Центральної Азії до Ірану та Афганістану (близько 2 млн. осіб); вказав на величезну кількість незареєстрованих смертей в УРСР, Азовсько-Чорноморському краї, Саратовській, Сталінградській, Курській та Воронезькій областях (3,5 млн. осіб); писав про імовірних померлих у системі ГУЛАГу НКВС, яких не могли облікувати рацси (до 1,5 млн. осіб).

Подібні натяки на репресії та Голодомор призвели до того, що Курмана арештували найпершим – за тиждень після написання листа.

Із низки означених вище матеріалів владі стало зрозуміло, що публікація підсумків перепису поставить режим у незручне становище. Перепис міг засвідчити не тріумф більшовицької політики, а демографічну катастрофу.

Після “дефектного” перепису – репресії й розстріли

На сигнали демографів про певні негаразди у Кремлі відреагували миттєво. Вже 16 січня 1937 р. було створено робочу групу, яка мала здійснити перевірку роботи ЦУНГО щодо проведення Всесоюзного перепису населення.

Очолив комісію перший заступник голови Комітету партійного контролю Компартії, що був аналогом партійної спецслужбиЖ Яків Яковлєв (справжнє прізвище – Епштейн).

Головним завданням групи був пошук неточностей. Робота комісії задовольнила владу. У підсумку, 22 травня 1937 р. замість Івана Краваля новим керівником радянської статистики призначили представника перевірочної групи по Казахській РСР Івана Верменичева, його заступником – іншого члена комісії – Михайла Цагурію. Голову робочої групи Якова Яковлєва 27 липня 1937 р. поставили керівником білоруського відділення компартії.

Новий очільник ЦУНГО зробив спробу «відкоригувати у потрібний бік» підсумки перепису, принагідно звинувативши у всіх гріхах попереднє керівництво.

Так, у серпні 1937 р. для того щоб «очистити перепис від шкідницьких перекручень» було запропоновано до підсумкової цифри перепису під виглядом недообліку просто додати цифру 6,526 млн.

У разі підтримки ідеї новий склад апарату ЦУНГО зобов’язувався до кінця 1937 р. «підправити» під нову величину усі дані перепису у розрізі таблиць та різноманітних показників.

Кремлівські властителі цю ідею не підтримали. На той час стосовно радянської статистики реалізовувався інший сценарій.

Вже у березні 1937 р. розпочалися перші арешти.

Доля організаторів перепису склалася трагічно:

• у ніч з 21 на 22 березня чекістами був заарештований Михайло Курман (провів 16 років у неволі);
• 22 (чи, можливо, 25) березня – Олімпій Квіткін (розстріляний 28 вересня 1937 р. у Москві);
• 28 березня – заступник начальника бюро перепису ЦУНГО Держплану СРСР Лазар Брандгендлер (Бранд; засуджений до десяти років таборів, помер у неволі 1942 р.);
• 29 березня – начальник сектору обліку населення УГНО УСРР, заступник начальника українського бюро перепису Ілля Вейцбліт (розстріляний 2 вересня 1937 р. у Києві);
• 31 березня – заступник начальника відділу обліку транспорту і зв’язку ЦУНГО Держплану СРСР Іван Обломов (розстріляний 30 січня 1938 р.);
• 31 травня – Іван Краваль (розстріляний 29 вересня 1937 р. у Москві);
• 22 червня – Євген Кустолян (розстріляний 2 вересня 1937 р. у Києві);
• 5 липня – Олександр Асаткін (розстріляний 2 вересня 1937 р. у Києві).

Організаторам перепису інкримінували зумисне фальшування його результатів, а також критику прогнозів Сталіна.

Слідчі з НКВС наполягали, що у середовищі статистиків діяла міфічна «право-троцькістська контрреволюційна терористична» організація. Її метою нібито було викривлення підсумків перепису та заниження чисельності населення.

Михайло Курман, який зміг вижити у сталінських таборах, згадував що суд над ним відбувся блискавично. Члени Військової колегії радилися три хвилини.

У Кремлі не забули, що Київський інститут демографії і санітарної статистики виступив основним науковим консультантом ЦУНГО Держплану СРСР щодо організації перепису 1937 р. Тож 1938 р. інститут було ліквідовано, а його працівників заарештували або звільнили. Колишнього співробітника інституту професора Арсена Хоменка було розстріляно 22 березня 1939 р. у Харкові.

Крісло очільника статистики наприкінці 1930-х нагадувало електричний стілець. Загалом протягом 1937-1938 рр. були розстріляні п’ять екскерівників радянської статистики: Іван Краваль (очолював ЦУНГО Держплану 1935-1937 рр.), Іван Верменичев (очолював ЦУНГО 1937-1938 рр.), Валеріан Оболенський-Осинський (управляючий ЦСУ 1926-1928, начальник ЦУНГО 1932-1933 рр.), Володимир Мілютін (управляючий ЦСУ 1928-1930), Сергій Мінаєв-Каневський (начальник сектору економічної статистики Держплану 1931-1932).

Також були страчені й керівники статистики радянської України: Сергій Мазлах (Робсман) (керівник ЦСУ УСРР 1924-1926), Мойсей Вольф (керівник ЦСУ УСРР 1926-1928), вже згадані Сергій Мінаєв-Каневський, Олександр Асаткін, Микола Сванідзе (начальник УНГО Держплану УРСР 1937 р).

Геннадію Рашину (начальник УНГО Держплану УСРР у 1932-1935 рр.) поталанило більше – він провів чотири роки в ув’язненні.

Гротеск сталінських репресій полягав у тім, що після покарання «винних» дійшла черга до «викривачів» і тих, хто «встановив вину». Протягом 1937-1939 рр. були заарештовані та розстріляні члени «групи сприяння та перевірки» Яків Яковлєв, Михайло Цагурія та згаданий вище Іван Верменичев.

Після початку зачистки кадрів санкції наклали вже безпосередньо на перепис.

25 вересня 1937 р. вийшла постанова РНК СРСР, у якій народооблік визнали таким, що відбувся з грубими порушеннями «елементарних основ статистичної науки та урядових інструкцій». Його хід оцінили як незадовільний, а результати назвали «дефектними». У провалі звинуватили троцькістсько-бухарінських шкідників, які начебто внесли плутанину в інструкцію перепису та були причетні до неврахування значної частини населення.

Новий перепис, який призначили на січень 1939 р., пообіцяли провести з «особливою ретельністю» та «дійсно більшовицькою організацією справи».

Анкети перепису 1937 р. підлягали знищенню.

Замість епілогу

Наступний облік людності відбувся 17 січня 1939 р. під гаслом «Не пропустити жодної особи». Радянські демографи офіційно оприлюднили таку кількість населення, яка мінімально задовольнила б політичне керівництво СРСР – 170,4 млн. осіб.

Є підстави вважати, що налякані долею попередників, очільники ЦУНГО «домалювали» додаткові три мільйони осіб.

Населення УРСР було заявлене на рівні 30,946 млн. осіб. Імовірні приписки склали 1,7 млн. осіб.

За два роки було оприлюднено короткі підсумки перепису. Більш повне видання побачило світ лише у 1992-му.

Про перепис 1937 р. у СРСР забули й до грудня 1987 р. не згадували.

1989 р. стало відомо, що частина звітів МРС вціліла та зберігається у Центральному державному архіві народного господарства СРСР (нині – Російський держархів економіки) у Москві. На хвилі «архівної революції» було опубліковано основні підсумки переписів 1937-го (у 1991-му та 2007 рр.) та 1939-го (у 1992 р.).

Сьогодні трактування матеріалів перепису 1937 р. стало наріжним каменем у публічній полеміці між істориками Геннадієм Єфименком та Володимиром Сергійчуком стосовно обґрунтованості цифри в 10,5 мільйонів жертв Голодомору. Український інститут національної пам’яті, інститут демографії, значна частина історичної спільноти ставлять під сумнів означену величину, на істинності якої наполягає інститут Голодомору.

ДЖЕРЕЛО