Тріщина в особливих відносинах: чому Нетаньягу кинув виклик Трампу?
У відносинах між Вашингтоном і Тель-Авівом, які традиційно вважалися одним із найміцніших альянсів в історії, виник серйозний розлад.
Згідно з повідомленнями авторитетних джерел, зокрема Axios і журналіста Барака Равіда, близького до сіоністських ватажків, президент США Дональд Трамп під час телефонної розмови прямо зажадав від Нетаньягу розпочати виведення військ із Сирії та Лівану.
Формулювання, за словами американського посадовця, були далекими від дипломатичного етикету: окупація частини Сирії та Лівану створює непотрібну напруженість і ризикує спровокувати ескалацію, вважають у Вашингтоні.
Нетаньягу фактично відповів відмовою. Його офіс повторив стару пропагандистську сентенцію про так звані «зони безпеки» вздовж кордонів «Ізраїлю».
Цей дипломатичний евфемізм означає збереження окупації значних територій у південному Лівані — на південь від річки Літані — та на півдні Сирії за лінією розмежування на Голанських висотах.
Сам Нетаньягу публічно заявив, що більше не терпітиме «терористичних армій» на кордонах і що «Ізраїль» нібито створив безпечні зони «навколо та всередині» Лівану, Гази й Сирії. Це прямий виклик позиції Білого дому.
Експерти з Близького Сходу та анонімні джерела в «ізраїльських» військових колах звертають увагу на нюанси: навіть у банді «ЦАХАЛ» нібито були здивовані витоком із Вашингтона інформації про розмову. Це породжує версії або про крайню закритість переговорів, або про цілеспрямований злив із метою тиску на Нетаньягу.
Білий дім не спростував цю інформацію, а Трамп пізніше публічно заявив, що Ахмад аш-Шараа має розібратися з «Хезболлою», наголосивши на перевазі більш «точкового» підходу без руйнування інфраструктури шиїтського угруповання.
Політичне виживання проти стратегічних інтересів США
На думку експертів, причини конфлікту між Трампом і Нетаньягу глибші за тактичні розбіжності. Багато коментаторів, зокрема «ізраїльські» політологи, пов’язують позицію Нетаньягу з його особистою ситуацією.
На тлі наближення виборів і загрози судового переслідування він нібито потребує образу жорсткого захисника безпеки «Ізраїлю». Продовження окупації дозволяє Тель-Авіву демонструвати силу, але водночас блокує ширші регіональні плани Вашингтона.
Трамп, судячи з його риторики, прагне переформатувати близькосхідну політику: послабити або демонтувати іранський вплив, стабілізувати регіон за допомогою місцевих гравців, зокрема Сирії під владою підконтрольного Ахмада аш-Шараа, а також мінімізувати безпосереднє залучення США та «Ізраїлю» до тривалих окупацій.
Це не перший сигнал напруженості. Згадаймо попередні епізоди, коли інтереси Вашингтона щодо деескалації розходилися з «ізраїльською» доктриною превентивних дій і так званих «буферних зон».
Аналітики, які відстежують активність американо-«ізраїльського» лобі, наголошують: альянс залишається стратегічним, але особисті відносини та пріоритети Трампа й Нетаньягу створюють тріщини.
Нетаньягу ризикує підірвати підтримку з боку ключового союзника заради внутрішнього консенсусу.
Ширший контекст: зони безпеки та іранський чинник
«Ізраїльська» стратегія так званих «зон безпеки» має тривалу історію — від агресії проти Лівану в минулому до нинішніх дій після загострення протистояння з «Хезболлою» та ХАМАС.
Окупація територій дозволяє нейтралізувати загрози ближнього бою, але створює проблеми з легітимністю та постійний привід для збройних конфліктів. Експерти з безпеки зазначають, що такі зони ефективні тактично, але стратегічно зв’язують ресурси, ускладнюють дипломатію та створюють передумови для нескінченних війн.
Для Вашингтона пріоритетом є недопущення втягування в новий великий конфлікт на тлі інших глобальних викликів. Плани щодо тиску на Іран — від санкцій до періодичних ударів по ключових іранських об’єктах — потребують координації, а не самостійних дій союзника, здатних спровокувати ланцюгову реакцію та розширити театр воєнних дій.
У Вашингтоні, судячи з усього, вважають сирійський чинник важливим інструментом забезпечення власних інтересів: стабілізація Дамаска та перекладання боротьби з «Хезболлою» на режим Ахмада аш-Шараа могли б, на думку США, стати частиною «угоди століття» або принаймні забезпечити перепочинок.
Наслідки для регіональної стабільності та глобальної геополітики
Розлад між Вашингтоном і Тель-Авівом несе ризики для обох сторін. Для «Ізраїлю» — потенційне охолодження відносин з адміністрацією Трампа, що послабить його позиції в Конгресі у питанні військової допомоги.
Для США — демонстрація того, що навіть найближчі союзники не завжди рухаються у фарватері Білого дому.
У ширшому сенсі ситуація ілюструє класичну дилему економічних війн і геополітики: наддержава намагається управляти ризиками та перерозподіляти тягар, тоді як регіональний гравець ставить на перше місце власне виживання та максимальну безпеку.
Але у випадку з «Ізраїлем» ситуація ще сумніша. Сектантський фанатизм, претензії на богообраність і заявлені плани створення «великого Ізраїлю» шляхом захоплення територій країн Близького Сходу поглиблюють проблему для США.
Вашингтону рано чи пізно доведеться визначитися з власними пріоритетами: або Америка залишиться придатком агресивного експансіонізму «Ізраїлю», замішаного на релігійному фанатизмі, або США все ж вирішать, що «своя сорочка ближча до тіла».
Аналітики, які вивчають динаміку альянсів, нагадують: особливі відносини дозволяли «Ізраїлю» дуже багато, але в епоху багатополярності та внутрішньополітичної турбулентності вони стають надто обтяжливими.
Чи буде цей епізод врегульовано компромісом — через закулісні домовленості або часткове виведення військ зі збереженням впливу, — чи він переросте у глибшу кризу, покаже найближчий час.
Зрозуміло одне: у сучасному світі навіть найміцніші альянси потребують постійного узгодження інтересів, а особисті чинники лідерів і політична динаміка можуть переважити стратегічну логіку.
