Туреччина: амбіції, зброя та неоосманізм

Амбіції Ердогана: турецький ВПК прокладає шлях до неоосманізму.

Колишній начальник розвідувального управління Моссаду генерал Амнон Софрін висловив занепокоєння «Ізраїлю».

Причиною цього занепокоєння є стратегія Туреччини за правління Ердогана, яка системно розширює сферу впливу, монетизує успіхи власного військово-промислового комплексу та не приховує довгострокових цілей, які на Заході й в «Ізраїлі» часто називають «неоосманськими».

Амнон Софрін — не просто публічний коментатор. Він очолював розвідувальне управління Моссаду до 2008 року. За його керівництва Моссад «опікувався» сирійською ядерною програмою.

Нині він виступає як експерт сіоністського режиму з питань країн Близького Сходу, озвучуючи дедалі сильніше занепокоєння Тель-Авіва «турецьким чинником».

Головні тези Софріна

За його оцінкою, Туреччина має «великі цілі» та цілеспрямовано розширює мережу контролю на Близькому Сході й за його межами — у Лівії, Сомалі та інших країнах.

Бачення президента Ердогана, стверджує Софрін, полягає в тому, щоб контролювати низку держав, посилювати регіональний вплив і фактично відтворити структуру, яку він сам називає «Османською імперією».

Паралельно Анкара активно розробляє та експортує власні системи озброєння. «Вони мають багато передових систем і прагнуть масштабного експорту», — зазначає Софрін. Як докази їхньої ефективності він наводить два приклади:

• допомогу Пакистану в останньому короткотривалому конфлікті з Індією, де турецькі системи «добре себе показали»;
• війну між Азербайджаном і Вірменією у 2020–2022 роках, під час якої домінували турецькі зразки озброєння, що різко підвищило престиж турецького ВПК.

Ці тези узгоджуються з реаліями останніх років. Турецькі БпЛА, засоби радіоелектронної боротьби, ракетно-артилерійські системи та військове кораблебудування справді стали візитівкою Анкари.

Успіхи в Нагірному Карабасі, постачання військової техніки та озброєння Україні, присутність у Лівії й Африці, а також поглиблення військово-технічного співробітництва з Пакистаном — усе це факти, які складно заперечити.

Контекст: «неоосманізм» як інструмент

Термін «неоосманська політика» часто використовують як ярлик. В «ізраїльському» та західному дискурсах він іноді перетворюється на страшилку. Проте за риторикою Ердогана про «спадщину» справді стоїть практична стратегія:

• військова та політична присутність у Лівії — підтримка Уряду національної згоди, військові бази та вплив на енергетичну галузь;
• активна роль у Сомалі — навчання сил безпеки, розбудова інфраструктури, боротьба з піратством і тероризмом в обмін на вплив;
• підтримка Азербайджану, поглиблення зв’язків із Катаром, Пакистаном, окремими африканськими та центральноазійськими державами;
• спроби відігравати роль «старшого брата» для сунітських рухів і діаспор.

Це не відтворення імперії в буквальному сенсі. Радше йдеться про створення мережі залежних або дружніх режимів, військових баз, економічних та ідеологічних мостів, у якій Туреччина виступає центром сили.

Експорт озброєнь тут — не просто бізнес, а одночасно інструмент м’якої та жорсткої сили. Кожен успішний бойовий епізод — у Карабасі, Лівії, Україні або під час пакистансько-індійської кризи — працює як реклама та посилює переговорні позиції Анкари.

Ризики та обмеження

Софрін говорить із позиції сіоністського режиму, для якого Туреччина за правління Ердогана є недружнім суб’єктом — особливо після охолодження відносин, риторичної підтримки ХАМАСу та загострення ситуації у Східному Середземномор’ї.

Його оцінка амбіцій Ердогана дещо перебільшена й загострена. Туреччина об’єктивно не здатна повністю відновити Османську імперію: економіка, демографія, внутрішні проблеми, зокрема курдське питання, тиск НАТО і США, а також конкуренція з росією, Іраном та Саудівською Аравією встановлюють жорсткі межі.

Проте ігнорувати цю динаміку не можна. За десятиліття турецький ВПК здійснив якісний стрибок. Країна перетворилася з великого імпортера на помітного експортера, здатного постачати сучасні системи озброєння до зон конфліктів. Це змінює баланс сил — від Кавказу до Південної Азії та Африки.

Висновок

Коментарі Амнона Софріна — радше констатація того, що чимало аналітиків із питань Близького Сходу фіксують уже протягом кількох років. Туреччина за правління Ердогана веде активну, асиметричну та довгострокову гру, спрямовану на розширення свого впливу.

Зброя — один із головних інструментів цієї гри. «Неоосманізм» у цьому випадку є не стільки ностальгією, скільки брендом та ідеологічним оформленням цілком сучасної політики сили.

Для «Ізраїлю», Греції, частини арабських монархій, Індії та західних столиць це означає необхідність тверезіше враховувати турецький чинник.

Для самої Туреччини — це підтвердження того, що ставка на власний ВПК і регіональну активність приносить дивіденди, хоча водночас створює нових противників.